Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Він пішов, залишивши мене одного на галявині за його будинком. Сонце вже починало ховатися за горизонтом, кидаючи довгі тіні на землю. Легкий вітерець проходив між деревами, приносячи з собою запах свіжої трави. 

Я лежав на холодній, вологій від вечірньої роси, землі. Заплющив очі і, ледве дихаючи, запитав:

——— Що це взагалі було?

Моє тіло було знесилене, а думки — сплутаними. Важкі хвилі втоми накочувалися на мене одна за одною. Відчуття повної безпорадності і незнання того, що буде далі, все ще охоплювали мене. Тільки помічник міг мені хоча б щось пояснити.

——— Під час ігрової сесії ваше тіло повністю переходить під контроль гравця. В цей час ви не маєте права приймати власні рішення або виконувати дії, які суперечать командам гравця.

——— Але ж я раніше робив те, що хотів! — заперечив тоді я.

——— Насправді ні, — заперечив вже мені помічник. — Все, що відбувалося з вами раніше, і все, що буде відбуватися в майбутньому, залежить лише від рішень гравця. Ви народились лише тому, що він вирішив створити собі персонажа.

Втома поступово перетворювалася на розпач, і я закрив очі, намагаючись знайти в собі хоч трохи сил для того, щоб змиритися з новою реальністю. Я все ще з жахом згадував ті години, коли моє тіло мені не належало. Я не хотів відчути це ще раз. Однак…

——— Отже, він мій справжній батько, — підсумував я і подивився на небо.

Хмари ледь помітно пливли над моєю головою. Дув теплий літній вітер. Десь лунав спів птахів. Проте цей спокій не міг вгамувати мій розум. Дещо не давало мені ніяк спокою.

——— Чому я раніше не помічав, що мною керують? — запитав раптом я.

——— Гарне запитання, — відповів мій загадковий помічник. — Я відправлю запит до технічної підтримки гри, а також запропоную гравцю пройти невелике опитування, щоб зʼясувати, що саме могло спричинити такі зміни.

Його відповідь була одночасно заспокійливою і тривожною. З одного боку, здавалося, що ситуація буде розслідувана, але з іншого — я був лише частиною гри, і моє життя залежало від чийогось натхнення або забаганок. Це лякало.

——— Що буде далі?

——— Після того, як вдасться зʼясувати причину, недолік буде усунено. Це означає, що ви забудете все, що відбулось з вами останніми днями і повернетесь до звичного режиму роботи.

Його слова відлунювали в моїй свідомості, наче ехом. Забути все, що відбулося? Повернутися до того, що було раніше? Але чи можливо це тепер, коли я знаю правду? Коли кожна секунда останніх днів була практично пронизана жахом і болем? 

Я лежав на галявині, дивлячись у небо. Мені було важко прийняти цю нову реальність. Та ще важче здавалось повернутись до свого старого життя. Це здавалося майже неможливим. Відчуття безвиході знову стиснуло мою грудну клітину, наче крижані лещата, не дозволяючи мені дихати вільно.

Я сів, схопившись пальцями за траву. Це було єдине, в чому я був впевнений. Світ навколо здавався мені чужим і незнайомим. Що я взагалі знав, крім свого імені?

——— Я не хочу нічого забувати! — вирвалось звідкись із моїх грудей. — Я, навпаки, хочу знати більше! Я хочу зрозуміти, хто я і на що здатен! Я хочу знати, заради чого мене взагалі було створено!

——— То мені не відправляти запит до технічної підтримки? — помічник відповідав своїм безпристрасним голосом, ніби не помітив мій емоційний стан.

——— Ні! — голосно крикнув я і озирнувся на всі боки.

Боявся, що хтось побачить, як я розмовляв із невідомим голосом у своїй голові.

——— Чи можу я хоча б запропонувати гравцю пройти опитування? — почав наполягати помічник.

——— Ні, — на цей раз я вже прошепотів. — Не роби нічого. Нехай все так і залишається.

——— Гаразд…

Почувши таку відповідь, я знову ліг на траву і глянув на хмари, що пливли по небі. Вони були такі безтурботні, такі далекі від моїх проблем. Несподівано мені до голови прийшла одна думка, наче раптовий спалах:

——— Чи можеш ти зробити так, щоб я спав, поки гравець керує моїм тілом?

——— Я спробую пошукати відповідну інформацію в своєму довіднику, — відповів помічник, і я відчув маленьку іскру надії.

——— Гаразд, — сказав на цей раз вже я.

Вже зовсім скоро мої очі почали поступово заплющуватися, і я відчув, як мій розум занурювався в темряву. Я заснув. Щоправда, не знаю, скільки саме я спав. Але прокинувся на тій же галявині, де і засинав. Над головою пливли всі ті ж хмари, і світ навколо мене здавався незмінним.

——— Вітаю, завдяки постійним тренуванням ви досягли вже 10 рівня! Вам доступна ще одна клітинка інвентарю. Також ви тепер можете брати завдання із журналу квестів, щоб прискорити зростання свого рівня. 

Я здивовано сів.

——— Так швидко? — зміг тільки запитати.

——— Гравець обрав максимальний рівень складності тренувань, — з ентузіазмом відповідав мій помічник, — завдяки чому ви отримали значно більше досвіду, ніж планувалося від початку.

——— Тоді добре, що я спав в цей час, — почухав я потилицю.

Раптом мій погляд ковзнув по моїй руці і я помітив, що сиджу в якійсь рожевій сукні з рюшами і великих фіолетових чоботах, одітих на босу ногу. Також на моїй голові був обруч із кролячими вухами. Ця комбінація виглядала абсолютно абсурдно, і я відчув, як хвиля обурення почала підніматися всередині мене.

——— Що це таке? — закричав я на всю галявину.

Хотів швидко зняти все це, але воно чомусь не знімалося. Я тягнув за сукню, намагався зірвати з голови обруч, але кожен мій рух був марним. Одяг і аксесуари ніби приросли до мене.

——— Заспокойтесь, на сервері був розпродаж. Гравець вирішив змінити вам скін, — спокійно пояснив помічник, наче нічого надзвичайного не відбулося.

——— Та хай сам носить таке! — крикнув я у відповідь. — Нехай засуне собі такий скін в…

——— Діти не повинні казати подібні слова! Схаменіться, вам всього 10 років.

——— Ти сам казав, — тягнув я за чоботи, відчуваючи, наче вони приросли до моїх ніг, — що мій вік — це лише умовність і все залежить від віку гравця.