Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

23
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 130
Перейти на сторінку:
про все це читач дізнається поступово й свого часу, якщо тільки матиме терпіння прочитати запропоновану повість, дуже довгу, що має потім розгорнутися ширше і просторіше в міру наближення до кінця, який вінчає діло. Кучерові Селіфанові був даний наказ рано-вранці запрягти коні у відому бричку, а Петрушці наказано було зостатися дома, доглядати кімнату й чемодана. Читачеві буде не зайвим познайомитися з цими двома кріпаками нашого героя. Хоч, звичайно, особи з них не такі помітні й те, що звуть другорядні або навіть третєрядні, хоч головні ходи й пружини поеми не на них стверджені й хіба де-не-де торкаються і злегка зачіпають їх, але автор любить надзвичайно бути докладним у всьому, і з цього боку, дарма що сам людина російська, хоче бути акуратним, як німець. А втім, це забере небагато часу й місця, бо небагато треба додати до того, що вже читач знає, тобто що Петрушка ходив у трохи заширокому коричневому сурдуті з панського плеча і мав, за звичаєм людей свого стану, великий ніс та губи. Вдачі був більше мовчазної, ніж балакучої: мав навіть благородний нахил до освіти, тобто до читання книг, змістом яких не клопотався: йому було зовсім байдуже, чи пригоди закоханого героя, чи просто буквар, чи молитовник — він усе читав з однаковою увагою; якби йому підкинули хімію, від неї не відмовився б. Йому подобалося не те, про що читав він, але більше саме читання або, краще сказати, процес самого читання, от, мовляв, з літер раз у раз виходить яке-небудь слово, яке, іншим разом, чорт його знає, що й значить. Це читання відбувалося здебільшого в лежачому стані, у передпокої, на ліжку й на матраці, що зробився від такої обставини плескуватим і тоненьким, як коржик. Крім пристрасті до читання, він мав ще дві звички, що були його двома іншими характеристичними рисами: спати не роздягаючись, так, як був, у тому ж сурдуті, і носити завжди з собою якийсь свій особливий запах, що відгонив трохи жилим покоєм, так що досить було йому тільки примостити десь своє ліжко, хоч навіть у немешкальній доти кімнаті, та перетягти туди шинелю й манатки, і вже здавалось, що в цій кімнаті років з десять жили люди. Чичиков, будучи людиною дуже дражливою і навіть у деяких випадках вередливою, потягши в себе повітря на свіжий уранці ніс, тільки кривився та струшував головою, промовляючи: «Ти, брат, чорт тебе знає, пітнієш, чи що. Пішов би ти хоч у лазню». На це Петрушка нічого не відповідав і намагався зразу ж знайти собі якусь роботу: або підходив зі щіткою до розвішеного пайового фрака, або просто прибирав що-небудь. Що думав він у той час, коли мовчав? Може, він говорив сам собі: «Та й ти, одначе, гарний: не набридло тобі сорок разів одне й те саме товкти…». Бог відає, важко знати, що думає дворовий кріпак у той час, коли пан дає йому напучення. От і все, що для першого разу можна сказати про Петрушку. Кучер Селіфан був зовсім інша людина… Але авторові дуже ніяково займати так довго читачів людьми низького класу, знаючи з досвіду, як неохоче знайомляться вони з людьми низького стану. Така вже російська людина: кортить її зазнатися з тим, хто хоч би на один чин був вищий за неї, і шапкове знайомство з графом або князем для неї краще за всякі близькі дружні стосунки. Автор навіть не певен за свого героя, який тільки колезький радник. Надвірні радники[24], може, ще й познайомляться з ним, але ті, хто підступив уже до чинів генеральських, ті, Бог знає, може, навіть кинуть один з тих зневажливих поглядів, які кидає згорда людина на все, що плазує біля ніг її, або, що ще гірше, проминуть убійчою для автора неувагою. Та хоч яке сумне те й друге, а все ж, одначе, треба вернутися до героя.

Отож, давши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись, витершись з ніг до голови мокрою губкою, що робилося тільки неділями, а того дня випала неділя, поголившись так, що щоки зробились як справжній атлас, під поглядом плавкості й глянсу, одягши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинелю на великих ведмедях[25], він зійшов сходами, підтримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у бричку. З громом виїхала бричка з-під воріт гостиниці на вулицю. Піп, що проходив повз, скинув капелюх, кілька хлопчаків у замазаних сорочках простягли руки, приказуючи: «Пане, подай сирітці». Кучер, помітивши, що один з них був дуже охочий ставати на позадки, хльоснув його батогом, і бричка пішла стрибати по камінню. Не без радості був узрітий здалека смугастий шлагбаум[26], який давав знати, що бруківці, як і всякій іншій муці, буде скоро кінець, і ще кілька разів ударившись досить прикро головою об короб, Чичиков покотив нарешті м’яким ґрунтом. Щойно відійшло назад місто, так зразу побігла-застрибала, нашим звичаєм, глушина й дичина по обох боках дороги: куп’я, ялинник, низенькі миршаві кущі молодої сосни, обгорілі стовбури старої, дикий вереск і такий інший непотріб. Траплялися витягнуті в шнур села, будівлею схожі на старі складені дрова, вкриті сірими покрівлями з різьбленими дерев’яними під ними оздобами на зразок висячих вишиваних рушників. Кілька мужиків, як звичайно, били байдики, сидячи на лавах перед ворітьми в своїх баранячих кожухах, баби з товстими обличчями й перев’язаними грудьми дивилися з верхніх вікон; з нижніх визирало теля або висувала сліпу морду свою свиня. Одно слово, краєвиди відомі. Поминувши п’ятнадцяту верству, він згадав, що тут, за словами Манілова, мало бути його село, але й шістнадцята верства уже пролетіла, а села все не було видно, і коли б не два мужики, що трапилися назустріч, то навряд чи довелося б їм потрапити лад. На запитання, чи далеко село Заманіловка, мужики поскидали шапки, й один з них, що був розумніший і мав бороду клинком, відповів:

— Маніловка, може, а не Заманіловка?

— Атож, Маніловка.

— Маніловка! А як минеш ще одну верству, так от тобі, тобто, так прямо праворуч.

— Праворуч? — озвався кучер.

— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку; а Заманіловки ніякої немає. Вона зветься так, тобто її прозвання Маніловка, а Заманіловки тут зовсім нема. Там просто на горі побачиш кам’яний, на два поверхи, панський будинок, у якому, тобто, живе сам пан. Оце тобі й буде

1 ... 4 5 6 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"