Читати книгу - "Карусель бажань, Vasyl Shyrman"

Несподівані очі незнайомки

— Так що ти вчора побачив таке страшне у вітрині, що закляк і налякав мене? — запитала Бетсі, настирливо доскіпуючись ще з самого ранку.

— Ти не повіриш, але я побачив очі незнайомки. Вони мене вибили з колії, — відповів я, обираючи слова.

— Невже закохався в них? — усміхнулася Бетсі з насмішкою, кидаючи косий погляд.

— Та ні, ти що! Просто... таких очей я ніколи не бачив, — спробував відмахнутися я, але думки про неї вже накрили хвилею спогадів.

— Ага, розкажи мені! Та ти зранку як зачарований ходиш! Ой, я виставлю святкову поляну за цю незнайомку, якщо вона заарканить тебе у свої обійми, — наче не до мене промовила Бетсі з удаваною байдужістю.

Звісно, я промовчав, щоб не отримати нову порцію сарказму. Але вона мала рацію: всю ніч я провів у роздумах про ті очі. Незрозуміла буря емоцій, неспокій, що пробудилися в мені, не давали спокою, мов у юнацькі роки, коли закоханість ще мала присмак таємниці.

День промайнув у звичайній різдвяній метушні. Бетсі пішла раніше, додому, до своїх хлопців. Я лишився закривати крамницю, підраховував касу, нотуючи останні числа у маленькому зошиті, сидячи спиною до входу за старим секретером, що його змайстрував мій батько. Раптом дзвіночок над дверима озвався, мов нагадування: щось залишилося невирішеним.

— Ми зачинені! Приходьте завтра! — промовив я, не повертаючись.

— Добрий вечір, — пролунав ніжний, дзвінкий голос. Слова зачепили мене, мов щось далеке й рідне.

Я обернувся, і переді мною постали ті самі очі. Вони належали жінці — невисокій, з легковажним дитячим капелюхом, який додавав їй загадкового вигляду. На перший погляд, вона могла здатися дівчиною, але вираз обличчя свідчив про глибокий досвід і розуміння. Жінка стояла, дивлячись на мене трохи сором’язливо, проте її очі світилися тихою усмішкою.

— Вибачте, що так пізно, але я завжди повертаюсь додому, коли ви вже зачиняєте крамницю, — її голос линув, мов мелодія різдвяних дзвоників.

Я мовчав, поглинутий цими незвичайними очима, що повертали мене у минуле, до спогадів про матір, наче жінка переді мною була її відлунням.

— Не звертайте уваги на мій капелюшок, — жартома промовила вона. — Мене нерідко приймають за підлітка, але, знаєте, це не завжди на шкоду. І до речі, я не привид, — вона простягнула тендітну руку, усміхаючись. — Мене звуть Емілі.

— Воланд, — відповів я, намагаючись приховати розгубленість.

— Воланд? А де ж ваша свита, місір? — глузливо запитала вона, грайливо змахнувши бровами.

— На жаль, без свити, тому і блукаю сам, — відповів я, відчувши якось раптово, що напруга спала.

— Воланде, я шукаю подарунок для свого племінника. Йому сім років. Ви не допоможете?

— Звісно, допоможу! — відповів я, остаточно прийшовши до тями.

Поки я шукав на полицях, Емілі продовжувала говорити про свого племінника, і кожне її слово звучало, мов музика. Згодом я знайшов одну головоломку-гру — якраз те, що могло б сподобатися такій допитливій дитині.

— Це саме те, що треба! — зраділа вона, риючись у кишенях куртки за гаманцем.

— Це вам подарунок, — відрізав я, відчуваючи, що інакше не зможу.

Вона підняла брови, а її великі очі заблищали з подивом і радістю.

— Тоді, у такому разі, запрошую вас на вечерю, — запропонувала вона, не втрачаючи жартівливого настрою. Я відчув, як десь глибоко всередині з'явилося тепло, наче розпалене різдвяними вогнями.

— Я згоден, — промовив я, намагаючись тримати себе в руках, хоча серце вистукувало ритм нових, майже забутих емоцій.

Ми ще трохи поприбирали разом у крамниці, сміючись і жартуючи. Її легкі рухи і невимушений сміх створювали атмосферу затишку й домашнього тепла, наче вона давно вже була тут хазяйкою. Я почав відчувати, що ця зустріч — лише початок, який обіцяє події, мов хвилі на каруселі бажань.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍