Читати книгу - "Шепіт у пітьмі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- Вітаю, Янку! – начальник в‘язниці двічі поцілував Кроне, не дивлячись на здивовані погляди.
-- Стільки часу, -- пробурмотів. – Стільки часу…
Кроне буркнув щось через стиснене горло, він не міг видобути з себе голос. Їхня остання зустріч дійсно мала місце роки тому, але не плин часу розділив колишніх друзів, це зробила смерть Каті. Вони пішли в кабінет Дістергоффа. Маруня залишився під дверима.
-- З кого хочеш почати? – запитав хвацько господар, збираючись витягнути пляшку горілки й стаканчики.
Кроне жестом зупинив його.
-- Я намагаюся не пити. Ти ж знаєш, в мене з цим… проблеми. Зараз, -- він знизав плечима. – не час для цього. Я повинен бути тверезим.
-- Ну, так, -- признав той. – Маєш рацію. Чим можу тобі допомогти?
-- Я чув, у вас тут різні дивні особи, -- почав обережно Кроне. – Хотілося б порозмовляти з кількома арештантами.
-- Арештантками, -- виправив його Дістергофф й іронічно скривився. – Колись ми утримували в основному чоловіків. Шпигування – це безумовно чоловіча професія, навіть якщо брати до уваги Мату Харі. Тепер все цілковито змінилося. В нас під замком є навіть дванадцятилітня дівчина. За подвійними ґратами. Колись вона мило посміхнулася вартовому, який приніс їй їжу, а потім видряпала око і перегризла горло…. Його товариш це бачив, але поки підбіг, все вже закінчилося.
-- Божевільна?
-- Ні, -- Дістергофф похитав головою. – “Марсіанка”.
-- Хто?!
-- Перепрошую за жаргон. “Марсіанами”, як в повісті Уелса, ми тепер називаємо тих, чию поведінку не можемо пояснити. Навіть з допомогою психіатрії.
-- Ти впевнений?
-- Впевнений. У нас в штаті є психіатр, -- почав пояснювати Дістергофф, побачивши скептичний вираз обличчя приятеля. – Агресія щодо інших і самого себе це норма. В нас щодня проби самогубства, два, три рази на тиждень напади на вартових. Ми вже звикли, -- запевнив сухо. – “Марсіани” виходять за ці рамки. Не тільки тим, що роблять, але і як вони це роблять. Той вартовий був дуже обережним, бо раніше інший в‘язень відгриз йому два пальці. А тут несподівано запхав голову в отвір призначений на піднос з їжею. Тому вона його дістала.
-- Може це випадковість, або вона щось йому пообіцяла…
Дістергофф закотив очі.
-- Боже, дай мені терпіння! – вигукнув він. – Серед моїх людей немає сексуально стурбованих, а вона худа, щербата дівчинка. І в нас є свідок цієї події. Вона дійсно тільки посміхнулася, нічого більше. Це “Марсіанка”.
-- А ті… -- Кроне завагався. – нормальні. Є тут зараз хтось цікавий?
-- Так, є в нас, наприклад, лісоруб, який під час випивки зауважив, що закуска закінчилася, тож вбив приятеля і зробив з нього шашлик. З цибулькою, -- уточнив Дістергофф. – І ми не вважаємо його “Марсіанином”. Зараз ведемо інтенсивне листування з психлікарнею в Творках, щоб вони забрали його до себе.
-- Він не небезпечний?
-- Ні, тільки не варто з ним пити…
-- Ну, так… -- дипломатично відкашлявся Кроне. – То скільки у вас “Марсіан”?
-- П‘ятдесят сім, але поговорити можна тільки з чотирма, решта зараз не тільки не відзивається, а взагалі не реагує на стимули. Їх доводиться годувати через трубочку.
-- Призначиш якогось вартового, щоб мені показав тут все?
-- Сам цим займуся. Хочу справити на “Двійку” гарне враження, -- відповів з посмішкою Дістергофф, встаючи з крісла.
Кроне пішов за ним, стиснувши зуби, він волів би будь-кого іншого – присутність друга болісно нагадувала йому про минуле, яке він прагнув забути. Вже кілька років він не ходив на православне кладовище, де спочивала Катя. Він похоронив її в пам‘яті так глибоко, що інколи йому доводилося довго згадувати, що означає ця болісна порожнеча і завжди присутня десь на задньому плані туга. Інколи йому про неї нагадували нічні кошмари, а зараз ця в‘язниця… Місце, де вона провела свої останні дні, місце, де вона померла.
Не дивлячись на те, що в коридорі до них долучив сержант Маруня, Дістергофф покликав ще двох вартових. Кроне не заперечував, він не думав, що дві лишні особи щось міняють. Він припускав, що “Марсіани” будуть розмовляти з ним незалежно від обставин, або не скажуть ані слова. В нього не було сил ні бажання проводити справжній допит, він приїхав сюди, керований якимось ірраціональним передчуттям, але чудово розумів, що обов‘язки не дозволять йому надто часто відвідувати Л-125. Або він чогось довідається, або йому доведеться дати собі спокій.
Вони повернули в наступний коридор, заскреготали ґрати. Вартові, що супроводжували їх, зняли зброю з запобіжників. Сектор Б-5 – інформував великий, виконаний чорною фарбою напис на стіні. Кроне стиснув кулаки – колись тут знаходилися камери смертників, в одній з них тримали Катю…
-- Наш перший гість, -- повідомив Дістергофф, зупиняючись перед заґратованою камерою. Махнувши рукою, він відправив ескорт вглиб коридору, а сам підійшов до виконаних зі стальних прутів дверей, підвівши Кроне, навіть Маруня тримався дещо позаду.
-- Один з тих, що зникають, -- пояснив. – Коли він хоче, то його майже не видно.
-- Як таке може бути?
-- Не знаю, -- буркнув дещо нетерпляче Дістергофф. – Ваші робили над ним досліди, був тут Наркєвич з якимись апаратами. Це нічого не дало.
Чоловік, що сидів у камері, виглядав років на тридцять. Його заможний, далеко не в‘язничний одяг яскраво контрастував з просякнутим запахом фенолу оточенням повним ґрат і замків.
-- Рідні приносять йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шепіт у пітьмі», після закриття браузера.