Читати книгу - "Правила гри, Alana Nesta"

Дев'ять днів до тому

- Хіба не знаєш, що дивитися так, на чоловіка небезпечно? - Заговорив біля самого вуха незнайомець, підійшовши до мене впритул зі спини, і спершись на підвіконня руками по обидва боки від мого тіла.

- Лякати людей також небезпечно, можна одержати  травму. – спокійно відповіла я, не відриваючи очей від його відображення у склі.

- Я тебе налякав? Вибач. – хоча у його голосі й чулося  каяття, а в очах проскакували бісики.

- Мені час. Я розвернулась, щоб піти, але натомість опинилася в кільці його рук. - Пропустиш? Я терпляче чекала, щоб він прибрав свої руки з підвіконня. Але він навіть і не думав це робити, продовжуючи розглядати моє обличчя.

Наші переглядки обірвав дзвінок телефону. Глянувши на екран я мимоволі посміхнулася. Дзвонила Ніка, я вже хотіла відповісти на дзвінок, як незнайомець не дав мені це зробити.

- Хлопець? Киваючи на мобільний, спитав чоловік, а його обличчя, якось різко змінилось, ставши серйозним.

Та що він собі дозволяє? Яка йому до біса різниця, хто мені дзвонить? Я ледве втрималася, щоб не виплюнути щось на кшталт: - Хлопче, з чого ти вирішив, що маєш право втручатися в моє життя? Але, згадала, що в цій ситуації - є частка моєї вини, справді не варто було, так, відверто його розглядати.

Я хотіла, трохи зрушити цього зухвальця з місця, щоб нарешті  збільшити між нами дистанцію. Спробувала відірвати від підвіконня його ліву руку взявши за  зап'ястя, але він лише тихо розсміявся, дивлячись на ці мої спроби. Його руки намертво вчепилися у підвіконня.

- Послухай, хлопче,  я не знаю, що тебе так розвеселило, але це зовсім не смішно. Дай мені пройти! - Моє терпіння було на межі, і, зовсім не подобалася поведінка цього зухвальця.

- Давай зіграємо у гру? – Продовжуючи посміхатися, як ні в чому не бувало, промовив він.

- Я не маю наміру грати з тобою в якісь ігри. Просто припусти мене.

На екрані висвітлилося: «1 пропущений дзвінок», а він  посміхнувшись, продовжив:

- У тебе є вибір, або ти мені розказуєте, чому так зухвало на мене дивились, або…

- або? – тихо спитала я.

- Я продиктую тобі свій номер, і ти на нього подзвониш. Ні, звичайно, я міг би записати твій номер, але щось мені підказує, що ти продиктуєте невірні цифри…

- Яка проникливість, - прошипіла я. Тихо лаючи про себе Ніку, яка підбила мене на цю гру.

- Ми продовжуватимемо так стояти поки я не отримаю твій номер. Чесно кажучи, мені дуже подобається це, - промовив він і присунувся до мене ще ближче, хоча куди ще ближче?

Його губи розтяглися в грайливій посмішці, а очі почали мандри від мого обличчя вниз.

– Ну то як? Його самовпевненість відверто дратувала, але зрозумівши, що він не відстане, я здалася і сказала: – Диктуй.

Незнайомець знову засяяв своєю самовпевненою усмішкою і продиктував номер. Мені нічого не залишалося, як скинути йому гудок.

Тепер я була абсолютно впевнена, що він, нарешті, дасть мені пройти, але побачивши на моєму телефоні вихідний виклик з його номером, а потім, почувши мелодію дзвінка на власному телефоні, він задоволено посміхнувся і зі словами: - Ще дещо... – несподівано, обійнявши, поцілував мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍