Читати книгу - "Сповідь партизана, Аркадій Поважний"

Потім прилітали представники штабу розвідуправління Брянського фронту і теж впроваджували своїх людей, тільки збирали компромат на енкаведешників. Далі прибули зі СМЕРШу щоби спостерігати за всіма. Таким чином штат радистів збільшився (6). Вони вербували вже завербованих конкуруючим відпомством, наприклад мене та і інших теж. Отак внутрішня війна совєцького керівництва перекочувала в ліси.

Опісля через місяць мене частенько викликав на співбесіду Сиромолотний, представник ЦК(б)У, який прибув разом із особістами. Цей зафіксував мене в партизанській ланці, далі всіляко налаштовував проти Руднєва:

Розумієш, товаришу, він ворог, ворог прихований який ще не проявив себе. Але це станеться рано чи пізно, тому маємо превентивні дії здійснити. До війни Руднєв відсидів у тюрмі як троцькіст. Нажаль, обдурив нашу гуманну систему, вона помилувала його, а дарма. І наша спільна задача товаришу Михайле, виправити помилку.

Напряму не пояснив, як такий огріх партії маємо виправляти, не треба бути Цицероном, аби здогадатися, що Сиромолотний планує усунення, чи ліквідацію комісара.

***

Ковпак постійно собачиться з Руднєвим. Єдине, що поєднувало діда, комісара і Сиромолотного, це злість на начальство УШПР. Вантажі, які скидали з літаків здебільшого безглузді (7). Ми очікували зброю, медикаменти, провізію, натомість отримали півтони паперу для газет, конверти і застарілі листівки, які закликали до боротьби проти фашизму в Іспанії.

Руднєв, тримаючи стос листівок, матюкався:

Щоб їм, падлюкам, дристало! Нам із цим тепер воювати? Чи може кашу зварити? Дух оцим із німців вибити? Чи, скоріше, розсмішити до смерті.

Опісля трійця лаяла особисто Строкача. Ковпак називав «скотинякою-контрреволюціонером», Руднєв «собакою», а Строкач так і так, ще додавав слівце від себе. Я впевнений останній настроче Строкачу і звісно себе змалює у найвигідніших фарбах.

Також нашу верхівку дратували, як і нас, всілякі шпигуни з «великої землі». Наприклад Вершигору (8) Ковпак поривався власноруч застрелити, бо взявся слідкувати за дідом навіть коли той до вітру ходив. Перевіряв чи не перекинеться «батя» до націоналістів. А загалом багато таких шпигунів щезало у, так званих, «контрольних точках». Це такі собі окремі табори для штрафників, або ізолятори де ніби то перевіряли на вошливість чи другі болячки на кштальт сифілісу. Або ж там були червоноармійці які розбрелися по лісу через розгром їхніх частин. Цих солдат відправляли на надскладні завдання, звідки живим вийти практично не можливо. Часто за наказом Ковпака ті спостерігачі, кого всовували у ці «контрольні точки» просто ліквідовувалися.

***

Якось із завдання повернулася диверсійна група, споряджена Сиромолотним і Ковпаком. Вони по наводці своєї людини із поліції ходили в хутір Голубівка, там квартирував німецький гарнізон, і вбили офіцера. Як з’ясувалося багатодітного майора медслужби, німчура навіть зброю не носив. Та не просто убили, а ще й познущалися над тілом. Заморозили труп так, що здіймає правицю, ніби у нацистському салюті і поставили на шляху. Звісно німці такого не подарували і направили на село каральний загін мадярів та єлдашів (9), які вирізали усіх до ноги, хати зрівняли із землею. А у Сиромолотного, з’ясувалося, заднім числом вже листівки заготовлені, з гучною назвою «Жертви фашистських негідників». То у нього заздалегідь усе було заплановане, а саме руками німців знищити хутір Голубівку. Пізніше дізнався про потаємний сталінський  наказ №0428 від 17 листопада 1941. Дивні і жахливі рядки. Суть зводилася до того, що усі населенні пункти на відстані 40-60 км углиб від лінії фронту і на 20-30 км ліворуч і праворуч від доріг, якими пересувається вороже військо, мають бути спалені. І такий пункт ще: «Більшість із задіяних на цьому важливому державному завданні, мають бути перевдягнені у трофейну форму німецького вермахту та військ СС. Важливо звернути увагу щоб після каральної експедиції залишилися свідки, які б затим розповіли про злочини фашистів. Це збудить ненависть до фашистських окупантів, полегшить вербовку партизан у тилу ворога».

Як тіко я прочитав ці рядки у теці Сиромолотного, а я на той час виконував обов’язки його секретаря, то уторопав, що призначення партизанських загонів на дев’яносто відсотків полягає у війні проти свого народу. Не дати населенню можливості вбагнути, що нова німецька адміністрація у сотні разів ліпша від совєцької.

Одну історію почув від партизана Гавриленка, який прийшов із Чернігівщини. Член підпілля із Нової Басані. Керував їхнім загоном Іван Дяченко, якого призначило київське підпілля. Дяченко водночас працював бургомістром. Німці йому довіряли бо перед війною того виключили із партії і навіть ув’язнили, та німецька експансія врятувала начеб то від смерті. Бургомістру прямо під носом у гестапо  вдалося зорганізувати шпиталь для поранених партизан, відкрити ткацьку майстерню, де працевлаштував дівчат, аби тих не вивезли до Німеччини. Розвідницька добре налагоджена  мережа збирала цінну інформацію про пересування німецьких частин, свої люди працювали в комендатурі, жандармерії, перекладачами у військах.

Все зіпсував дезертир Олександр Кривець, який розповідав підпільникам байки наби то був пілотом-штурмовиком, мовляв підбили під Київом. Насправді ж агент гестапо, а потім НКВД, а може і водночас служив двом відомостям. Таке часто траплялося. Схоже ці служби координували дії, що пов’язані з боротьбою із українським народом. Співробітничали через дрібних агентів-провокаторів на кштальт Кривця. Гестапо він потрібен як дезорганізатор і провокатор, а НКВД, як ідеальний виконавець потаємної сталіністської вказівки. Написав у гестапо донос, що Дяченко український націоналіст, того й заарештували, а Кривець, тим часом, очолив загін. Більш-менш ідейні як Гавриленко, поспішили залишити новоутворену банду Кривця і примкнути до іншої, до ковпаківської.

Виконуючи сталінську директиву, Кривець зі своїми пройдисвітами вбили на шляху села Піски німецького лейтенанта, щоби заволодіти автомобілем.