Читати книгу - "Юпітер у Леві, Olha Alder"

Засмучувало лише одне — я все ще не знав імені благодійника.

Я завмер у розгублених почуттях, стоячи перед вітриною з годинниками, у готелевому халаті й із телефоном, який міцно стискав у руці за звичкою.

Мені стало страшенно цікаво дізнатися, що ж за чоловік так про мене подбав. І може бути, моя гра з пошуку Кім У Шика не вартувала зусиль, які я докладав, якщо щастя виявилося так близько.

Але в моїй руці завибрирував телефон.

— Він тут! — У трубці лунав схвильований шепіт Чхве І Джина, наче з каналізаційної труби. Я все ж таки дав йому свій номер. — Голова Кім тут!

Я летів на крилах удачі, переодягнувшись у нове. Моя впевненість давно не була на такому високому рівні. Хоча я завжди був впевнений у собі, але сьогодні планувався особливий день — я вперше побачу свого нареченого. Принаймні, кандидата в наречені.

Я поспішав, взяв таксі, захекавшись, розчинив двері в кав’ярню і зустрівся зі здивованими поглядами деяких відвідувачів.

За кавовою стійкою стояла дівчина, яка дивилася на мене незрозумілим поглядом.

Я прочистив горло, підтягнув піджак і впевнено підійшов до неї, зробивши короткий уклін:

— Кім Мін Су. Мене зазвичай обслуговує Чхве І Джин, можете його покликати?

Дівчина зніяковіла, почервоніла. На секунду задумалася. І сухо відрубала:

— Брата викликав батько. Якщо будете каву — замовляйте в мене.

Я ковзнув поглядом на її бейджик: “Чхве І Чон”. Та сама молодша сестра. Що ж, вони трохи схожі з І Джином: ті ж м’які риси обличчя, ямочки на щоках при посмішці, волосся, що відливає міддю. Мабуть, фарбуються в одного перукаря.

Я широко посміхнувся, але звів очі:

— Що ж, сьогодні я не буду замовляти каву. Передайте Чхве І Джину, що він забув мені передзвонити. — Я процідив крізь зуби, все ще старанно видавлюючи з себе посмішку. Уб’ю гада І Джина, якщо з’явиться на очі. І трубки брати не буду.

Глибоко ображений і принижений, я вийшов із кафе і збирався повернутися в готель, коли відчув подув вітерця і завмер. У повітрі витав слабкий аромат конвалії. Я принюхався. Ніжна квіткова солодкість, але не різка і не ванільна. М’яка чоловіча сила.

Я обернувся і зіткнувся з пильним поглядом чоловіка, який засунув руку в кишеню випрасуваних штанів. Його погляд був суворим, і по моїй спині пробігли мурашки.

Аромат конвалії більше не вабив.

Чоловік дивився на мене мовчки. Я боявся навіть моргнути. Не лише моргнути, а й вдихнути. Але він м’яко посміхнувся, і промінчики мімічних зморшок розсипалися навколо його очей.

Я видихнув і посміхнувся у відповідь. Тоді я наважився подивитися не лише на його обличчя. Він був дорого одягнений і взутий, і… спираючись на медичну тростину.

До нього підійшла жінка у вузькій спідниці, взяла під лікоть і допомогла сісти в машину.

Ми не обмінялися ані словом, але в мене залишилося смутне відчуття тривоги, що оселилося в животі.

Того вечора я ще менше міг зосередитися на роботі. Усе валилося з рук. Я ледве не розбив келих Сваровскі і став думати про те, щоб швидше звільнитися з бару. Мої чайові поки що не хромали, але чутки про завершення моєї кар’єри вже поповзли.

Втім, це й на руку. Я сам вирішу, розповідати своєму чоловікові про свої минулі справи чи ні.

Друга ніч у готелі була набагато прекраснішою за першу. Я довго відмокав у ванній, випив рожевого шампанського, понюхав свої троянди. Навіть почав пакувати подарунки з гардеробної. І заснув майже щасливий.

Доля піднесла одразу кілька приємних сюрпризів і безкоштовний медичний огляд.

Вранці мені доставили ще один букет червоних троянд і записку, щедро надушену парфумом, у якому мені хотілося не лише купатися, а й потонути. Я торкнувся носом і довго-довго вдихав аромат: кислинка малини, сандал, пісок, пачулі і мускус… Я чудово знав, що це за парфуми. Вони були мені не по кишені, тому я лише час від часу купував їх у маленьких об’ємах.

Розкривши записку, я прочитав: “О 19:00 приходьте до лобі готелю “Kireze”. Чекатиму.”

— Ах! — Я притиснув записку до грудей і закрутився по кімнаті.

О дванадцятій годині дня мені довелося покинути апартаменти. На щастя, мій шанувальник подбав про перевезення квітів і одягу до мого дому.

Коли шум, метушня і співробітники готелю залишили мою територію, я нарешті помітив гарно запаковану коробку на сходовому марші перед дверима.

На м’якому мішечку гордо червоніла назва “Прада”.

Мої губи розтягнулися в посмішці. Міністр все ж таки виконав обіцянку.

У звичайний день я би став прибиратися, бігати по косметичним процедурам, укладати волосся, вибирати одяг.

Але сьогодні я почував себе трохи втомленим. На мене звалилося стільки щастя, що я трохи втомився радіти.

Розтягнувшись на ліжку, я заплющив очі, думаючи трохи полежати, але непомітно для себе провалився в сон.

Коли я, позіхаючи і ліниво крутячись у ліжку, почав повільно потягуватися, то глянув на годинник. Майже п’ята вечора!

Я підскочив, як кішка, яку женуть мокрим рушником за вкрадену рибу.

Ой ні-ні-ні! Готель “Kireze” знаходився на околиці, і я не міг собі дозволити запізнення. Отже, на збори в мене залишилося рівно шістнадцять хвилин!

Я навіть не став перебирати одяг. Схопив перше, що потрапило під руку, і чоботи Прада. Все ж таки краще одягнути щось нове, ніж те, що мій благодійник уже бачив.

Я не любив запізнюватися, але прийти вчасно не вийшло. Я застряг у пробці, яка тягнулася, як патока. Лише ми рушали з місця, як знову завмирали. Знову починали їхати, я молився, щоб встигнути, але ми знову зупинялися.

Від злості я ледве не розплакався. Але все, що залишалося, — тримати моє гарне обличчя через макіяж.

Запізнення було безбожним.
Я приїхав близько восьмої вечора. А о дев’ятій вже мав бути на роботі в барі. Як же нерозсудливо було радіти.

Я прикусив губу й нахмурився. Лише мить слабкості, і знову яскраво посміхаючись, я процокотів підборами по мармуровій підлозі.