Читати книгу - "Юпітер у Леві, Olha Alder"

— Кім Мін Су~щі? — До мене підійшла смутно знайома жінка.

Я подивився на неї уважно. Ах, вузька спідниця! Це була та сама жінка, яка тримала за лікоть того елегантного й суворого чоловіка.

Моє серце забилося швидше.

— Це я. — Але голос не виявив ані краплі захвату, лише приємна посмішка стала ще приємнішою. Мед розлився по моїй душі. Тепер головне, щоб не прилетіли мухи й не зіпсували мій настрій.

Чоловік сидів за столом, повним їжі, до якої не доторкнувся. Перед ним стояв келих із водою, до якої він теж не прикосився.

— Добрий вечір. — Легким рухом руки я скинув із себе піджак і почекав, поки офіціант відсуне для мене стілець.

— Добрий вечір. — Його голос був як оксамит. Глибокий, але не грубий баритон. Це виконувало всі мрії, і мої очі ледве не заплакали. — Кім У Шик.

Коли він представився, куточки моїх губ здригнулися. Однак я утримав посмішку на обличчі:

— Кім Мін Су, пане. — Я схилив голову. — Мені дуже шкода, що вам довелося мене чекати. На дорогах виникли пробки.

— Не хвилюйтеся. У нас ціла ніч, щоб говорити. — Він підкликав офіціанта і запропонував мені обрати вино.

— Хм… Боюся, що можу приділити вам лише півгодини. — Я глянув на одні з подаруваних ним годинників на моїй руці. — Змушений працювати. Тому й від алкоголю відмовлюся.

— Правда? — Він переплів пальці. — Невже кафе працює вночі? — Похитавши головою, він відмовився від вибору вина.

— М? — Я незрозуміло подивився на нього.

— Кафе, в якому ви працюєте. — Він узяв кришталевий графин із водою і наповнив мені келих.

— Ах, кафе. — Я наколов шматочок смаженого стейка на виделку. — Я там не працюю. Заходжу в гості і за кавою.

— Невже кава в готелі була несмачною? — Він підсунув келих ближче до мене.

— Ні, дуже смачною. — Я вмочив м’ясо в ягідний соус і поклав на тарілку Кім У Шика. — Але мене раптом потягнуло прогулятися в новому одязі. Дякую.

Він подивився на свою порожню тарілку, на яку я поклав свою виделку з їжею. Потім на мене.

— Дозвольте мені за вами походити.

У приглушеному світлі ресторану готелю, закритого лише для нас, легкий рожевий рум’янець на його щоках міг залишитися непоміченим недосвідченим оком. Але я був професіоналом. І цей гол забитий у ворота.

— То чим ви займаєтеся? — Він запитував мене про банальні речі, але змушував нервувати. Викладати всі забруднені карти я не хотів.
— Працюю менеджером. — Відповів ухильно.

— Вночі? — Він з’їв шматочок м’яса з моєї виделки, а чисту, яку дали до його тарілки, він переклав мені.

Я відпив води:

— Багато працюю.

Помітивши, що я не збираюся розповідати все чи навіть правду, Кім У Шик перестав допитувати:

— Як ваші справи після інциденту? Лікар сказав, що ви сильно злякалися.

Я кивнув головою:

— Не кожен день потрапляєш в аварії.

— На щастя, аварії не сталося. Але мій водій стверджує, що це неоднозначна справа. Ймовірно, це лише відмовка, щоб не бути звільненим. — Я помітив, що він із задоволенням їв овочі. Легка їжа корисна для розуму.

Кім У Шик помітив мій пильний погляд:

— Про що задумалися?

— Про те, що я вам дуже вдячний. Ви врятували це гарне обличчя. — Я підставив руки під підборіддя й чарівно посміхнувся, заплющивши очі.

Між нами повисла тиша. Коли я знову подивився на нього, Кім У Шик раптом сказав:
— Ваші очі виблискують, як зірки, коли ви дивитеся на мене, і виглядають, як півмісяці, коли ви посміхаєтеся. Ви справжня дитина ночі.

Я скромно відвів очі й уперся поглядом у тарілку. На ній було забагато м’яса. Попри своє струнке тіло, я дійсно дозволяв собі багато їсти. Мої щоки спалахнули від сорому. Поряд із ним я почував себе ненажера.

— Їжте, — він паличками взяв трохи кімчі й поклав мені на тарілку. — Це старикам, на кшталт мене, потрібна легка їжа.

— І скільки вам років? — Я не встиг прикусити себе за язик.

— Тридцять шість.

— Тридцять шість? Це далеко не старик. Впевнений, ви бадьорі й наповнені енергією… — Я покашляв і закрив рот. Мені варто було змінювати звичні солодкі промови, які я дарував клієнтам бару, на щось більш природне й менш інтимне.

Але Кім У Шик, здавалося, нічого не зрозумів. Він розсміявся і почав їсти.

Відведені нам півгодини проминули зовсім непомітно. Але він не захотів мене відпускати:

— Я боюся, що ви знову можете потрапити в неприємності на дорозі. Дозвольте мені вас відвезти.

Я відмовлявся, відпирався й здався. Назвав домашню адресу, тому що побоявся назвати адресу бару. Перед Кім У Шиком я невинна й незіпсована душа.

Мені пощастило, що той, кого я так пристрасно шукав, — знайшов мене сам.

Тепер залишилося лише міцніше затягнути сіті.

— Ось і приїхали. — Я склав руки на грудях і зробив невеликий уклін.

— Це ж навпроти кафе, правда?

Звичайно, він не міг не знати район. Тут же був його офіс.

— Так, це так. Ось мій дім. — Я вказав на будівлю поруч.

— Але хіба вам не потрібно було на роботу?

— Як я можу піти в цьому дорогому одязі? — Я трохи схилив голову й посміхнувся. Потім простягнув руку до руки Кім У Шика. Його шкіра була ніжною, як у людини, яка ніколи не знала фізичної праці. Те, що треба. — Я ж не можу використовувати вашу турботу заради якоїсь простої роботи.

— Тоді, — він розкрив руку, переплітаючи наші пальці. — Чи варто мені вас почекати й відвезти на роботу?

— Ні в якому разі. Відпочивайте, пане. — Я схилився й наблизився губами до його зап’ястя, залишаючи ледве помітний поцілунок на шкірі біля сухожилків, де швидко билася артерія пульсу.
Закохався він у мене чи ще ні — було неважливо. Я хотів бачити його своїм чоловіком. А я маю звичку брати все, що захочу. Так мамі обіцяв астролог.