Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Я не могла сказати, що це якимось чином суперечило моїм власним побажанням - якщо так можна було назвати потребу забитися в темний кут і там тихо чекати своєї смерті. Однак слід було зобразити якийсь інтерес до життя, щоб не викликати зайве занепокоєння в пана Гако своїм пригніченим настроєм, і я смиренно попросила принести мені ниток для вишивання. Моє прохання було виконане. Крім ниток служниця вручила мені і пошарпану книжечку, що пахкотіла ладаном - "Життєпис святих" або щось подібне. Від неї-то я і перейду до вкрай важливої частини моєї розповіді, адже питання віри в Іллірії посідало чільне місце в житті містян.

...Якщо в Західних землях державою правила магія, у Північних - суворі войовничі королі, у Східних - породження мерзенних створінь з Пусток, то Південні землі були наділом служителів віри, які майже відтіснили від влади шляхетство, і розпорошили своїми усобицями колись єдине королівство. Наш безталанний король давно вже перебував у вигнанні, а його численні спадкоємці вели суперечку за право на трон - добряче облізлий - заручаючись таємною підтримкою то одного, то іншого кардинала. У запалі боротьби вони не помітили, як трон цей, так само як і корона Південних земель, втратили своє значення - правити стала тіара.

Іллірія давно вже перебувала під владою великого понтифіка, якого обирали кардинали. Влада його проголошувалася безмежною, однак насправді безмежними були можливості родини, яка зуміла домогтися місця понтифіка для свого ставленика. І останні кілька десятків років такою родиною були могутні Брана, про чиї криваві злочини пошепки пліткували навіть у найвіддаленіших куточках Південних земель.

Гако Еттані ненавидів Брана і підтримував рід Альмасіо - єдиних, хто відкрито виступав проти партії понтифіка, користуючись давньою повагою, яку відчували городяни до колишніх правителів. Довгі роки Альмасіо збирали сили і гроші, щоб відтіснити своїх ворогів від влади, і в той момент, коли я прибула до Іллірії, переломний момент ввижався обізнаним людям надзвичайно близьким, змушуючи їх з азартною тривогою перевіряти, чи не заіржавіли списи, алебарди і шпаги за часи поганого миру. Мені, звісно ж, про те відомо ще не було. Та й про ворожнечу Брана з Альмасіо в моїй рідній Венті знали лише в загальних рисах, справедливо вважаючи, що провінціалам не годиться судити про столичні справи.

...Кілька днів я тихенько вишивала квітковий орнамент та поглядала у вікно, час від часу відчуваючи, на свій подив, інтерес до неспокійної течії міського життя. Життя на вулиці кипіло, немов густа юшка з усіх відомих видів круп: я спостерігала, як ліниво ганяються вартові за спритними волоцюгами; як танцівниці збирають натовпи, поки їхні подільники патрають гаманці роззяв, що надто зацікавилися швидкими смаглявими ніжками... Лаялися поміж собою молодиці, що поспішали зі своїм крамом на ринок, осипали ударами батогів безневинних перехожих слуги шляхетних панів... І в якийсь момент я раптом відчула гостре бажання опинитися там, серед строкатого галасливого натовпу, підставити бліде обличчя палючому сонцю - усе-таки поважні двадцять шість років для жінки ще далеко не той час, коли кров у жилах стає прохолодною й прозорою, наче свята вода.

Тому, не приховую, я зраділа, коли до моєї кімнати увійшов Гако Еттані й повідомив, що завтра мені доведеться приєднатися до інших членів сім'ї, які збираються на урочисте богослужіння на честь одного з головних осінніх свят - іменин святої Іллірії, покровительки міста. Церемонію проводив сам понтифік, і, незважаючи на ненависть, яку відчував до нього Гако, пропустити її вважалося верхом непристойності. У день святої Іллірії храми зазвичай відвідували сім'ями, від малого до великого. Подія ця мала не стільки релігійний, скільки світський характер; втім, в Іллірії одне від іншого було часом не відрізнити, як це трапляється, коли влада опиняється в руках духовенства.

Не встиг Гако піти з моєї кімнати, як до неї увірвалася його дружина, яка приходилася мені мачухою. То була огрядна жінка, смаглява і темноволоса, як більшість іллірійок. Її звали Фоттіною. Моя присутність її помітно бентежила, і роздратування, як це водиться, вона зганяла на мені – без кінця сварилася, постійно називала тягарем і принизливо вичитувала при слугах без жодного приводу.

- Покажи свої сукні, Гоеділе! - насамперед наказала вона.

Я дістала свої нехитрі пожитки. Усі сукні мої були жалобними - із сірого недорогого полотна, прикрашеного непоказною чорною тасьмою. Зі своїх спостережень за перехожими я встигла винести знання, що багаті іллірійки різного віку віддають перевагу одягу приглушених тонів, з дорогого шовку. Що молодшою була жінка, то в світліші й чистіші кольори їй годилося вбиратися. Сукні тутешніх дам були схожі на зів'ялі квіти з безліччю пониклих пелюсток. Моє ж вбрання могло нагадати хіба що купу мішків, і було цілком зрозуміло, що пані Еттані воно не припало до вподоби. Я була значно нижчою на зріст, ніж Флорен Еттані, і значно худішою, ніж Фоттіна, тож пошуки вбрання, яке б мені пасувало, затягнулися, а пані Еттані невдовзі прилягла на кушетку й жалібно стогнала, раз у раз просячи служницю окропити їй обличчя трояндовою водою.

-Це нестерпно, цілковито нестерпно! - вигукувала вона, звертаючись до когось, незримо присутнього в кімнаті. - Де я знайду сукню, яка підходить для настільки недолугої фігури?! У цієї Гоеділь вузькі плечі й тонкі руки, але зовсім немає талії! Чому вона не з'явилася тут п'ять років тому, коли пояси носили під грудьми? Тоді б її можна було пристойно одягнути, та й узагалі, до сьогоднішнього дня ми б уже забули про її існування!..

Після низки виснажливих і принизливих примірок, супроводжуваних уїдливими коментарями пані Еттані, які незмінно супроводжувалися посмішками служниць, мені віддали блідо-жовту сукню з шитим сріблом поясом. Вона не надто добре відтіняла мою бліду шкіру, яка давно не бачила сонця, але, доводилося визнати, виглядала в ній я значно привабливішою, ніж у своїх старих сукнях. Мені здалося, що я стала схожою на перший весняний нарцис, який занадто рано зацвів і став жертвою заморозків, вкрившись інієм. Навіть волосся моє посріблилося, немов у ньому з'явилася сивина. Але, звісно ж, вибір цей був відверто невдалим - такий колір могла дозволити собі лише зовсім юна дівчина, і Фоттіна не могла про це не подумати.