Читати книгу - "Велика маленька брехня"

з-за стійки вийшов молодик (одягнений у чорне, з кучерявим білявим волоссям та пірсингом у носі).

— Маделін, що з тобою трапилось? — він простягнув до неї руки.

— Я смертельно поранена, Томе, — сказала Маделін. — І це в день народження!

— От халепа! — сказав Том і підморгнув Джейн.

Поки Том облаштував Маделін у кутку, приніс їй загорнутий у кухонний рушник лід та вмостив її ногу на стілець із подушкою, Джейн роздивлялася кав’ярню. Вона була «страшенно мила», як сказала б її мама. Світло-блакитні нерівні стіни були помережані хиткими полицями, заповненими старими книжками. Дерев’яні дошки підлоги осявало золотисте ранкове світло, Джейн вдихнула п’янку суміш запахів кави, випічки, моря та старих книжок. Передня стіна кафе була скляною, а розстановка столиків продумана таким чином, що в будь-якому місці клієнт бачить море, ніби сюди приходять подивитися якусь виставу із морем у головній ролі. Джейн роззиралася довкола і раптом зловила себе на відчутті того дивного невдоволення, котре з’являлося щоразу, як вона опинялася у новій гарненькій місцині. Вона навіть не могла описати це відчуття, хіба лише словами «Якби ж то я тут була». Ця маленька кав’ярня на узбережжі була така вишукана, вона б дуже хотіла тут бути, хоч насправді вона вже тут була — усе це здавалося якимось безглуздям.

— Джейн? Чи можу я тебе пригостити? — запитала Маделін. — Дозволь я замовлю каву і щось солоденьке, щоб за все віддячити! — Вона повернулася до баристи, що метушився за прилавком. — Томе! Це Джейн! Вона — мій лицар у блискучих обладунках. Моя лицарка.

Джейн відвезла Маделін та її доньку до школи, спершу припаркувавши величезне авто Маделін на узбіччі. Вона дістала дитяче автокрісло Хлої із заднього сидіння в автомобілі Маделін та прилаштувала його на задньому сидінні своєї крихітної машинки поруч із кріслом Зіггі.

То була задача. Маленьку кризу подолано.

Той факт, що ця пригода певною мірою захопила Джейн, був сумною ілюстрацією її мирського життя.

Зіггі теж був вражений новизною відчуттів, від того, що поруч із ним сиділа ще одна дитина, а надто вже така харизматична веселунка, як Хлоя. Мала невтомно теревенила, пояснюючи Зіггі все, що він повинен був знати про школу, і які будуть учителі, і що дітям слід мити руки перед тим, як зайти до класу, і що витерти їх ліпше одним паперовим рушником, і де вони їдять в обід, і що не можна брати з собою бутерброди з арахісовим маслом, бо в деяких людей алергія на арахіс і вони можуть померти, і що у неї вже є власна коробка для обідів і на ній намальована Дора-мандрівниця, а що намальоване на коробці Зіггі?

— Баз Лайтер, — миттю збрехав Зіггі, бо Джейн ще не придбала йому коробку для обідів. Три дні на тиждень від був у дитсадку, і там його годували обідом. Пакувати обід для сина — новий майбутній досвід для Джейн.

Коли вони дісталися до школи, Маделін залишилася в автомобілі, поки Джейн завела дітей. Власне, це Хлоя їх усіх завела — вона йшла попереду і її корона виблискувала у сонячних променях. Якоїсь миті Зіггі та Джейн подивилися одне на одного із виразом «Хто ці дивовижні люди?»

Джейн трохи нервувала через ранкову орієнтаційну зустріч Зіггі і розуміла, що мусить не показати цього Зіггі, бо він мав схильність до тривожності. Відчувалося, ніби вона бралася за нову роботу — роботу мами школяра. Треба буде розібратися з правилами, документами та процедурами.

Та прийти до школи разом із Хлоєю було ніби витягнути золотий квиточок. Їх одразу гукнули дві чиїсь мами:

— Хлоє! А де твоя мама?

Потім вони відрекомендувалися Джейн, а Джейн розповіла історію про ногу Маделін, а потім цією ж історією зацікавилася вчителька, панна Барнс, тож Джейн була у центрі уваги і, по правді, це було приємно.

Сама школа була дуже гарна, вона стояла на краєчку мису, тож боковим зором Джейн весь час бачила, як ген-ген оддалік мерехтить блакить океану.

Класи розташовувались у довгій будівлі із піщанику, а оточений деревами майданчик, здавалося, мав безліч цікавезних секретних місцинок, що збурювали уяву: затишні щілини між деревами, затінені доріжки та навіть маленький дитячий лабіринт.

Зіггі — розпашілий та щасливий — пішов до класу разом із Хлоєю, а Джейн подалася до машини — теж розпашіла і радісна, а на пасажирському сидінні сиділа Маделін — вона махала рукою та радісно усміхалася, ніби Джейн її найкраща подруга, на мить Джейн відчула, як щось у душі відпустило, розслабилося.

А тепер вона сиділа поруч із Маделін у «Блакитному Блюзі», чекала на каву, спостерігала за офіціантом та відчувала тепло сонячних променів на обличчі. Можливо, переїзд сюди і стане початком чогось нового, або ж закінченням чогось іншого, що навіть краще.

— Скоро прийде моя подруга Селеста, — сказала Маделін. — Може, ти бачила її у школі, коли вона привозила своїх хлопців — двох білявих хуліганів. Вона висока, білява, вродлива та нервова.

— Не думаю, — відповіла Джейн. — Чого ж їй нервуватися, якщо вона висока, білява та вродлива?

— Так отож, — сказала Маделін, ніби це відповідало на питання. — А ще в неї шикарний багатющий чоловік. І вони й досі тримаються за руки. І він такий милий. Навіть мені купує подарунки. І правда не знаю, як ми залишаємося подругами. — Вона подивилася на годинник. — Боже, вона безнадійна. Завжди запізнюється! Та поки ми чекаємо, я тебе розпитаю. — Вона нахилилася вперед та зосередилася на Джейн. — Ви новенькі на півострові, еге ж? Твоє обличчя мені зовсім не знайоме. Враховуючи, що у нас одного віку діти, ми могли б зустрітися у дитячому центрі Джимбару, а чи у бібліотеці, чи ще десь.

— Ми переїжджаємо у грудні, — відповіла Джейн. — Наразі живемо у Ньютауні, але я вирішила, що непогано було б якийсь час пожити на узбережжі. Спонтанно, мабуть, то була моя примха.

Слово «примха» прийшло до неї нізвідки, і від нього їй було і соромно, і приємно водночас.

Вона хотіла, щоб уся ця історія виглядала примхою, так ніби вона була примхливою дівчинкою. Вона розповіла Маделін, що одного дня кілька місяців тому повезла Зіггі на узбережжя, побачила знак «здається в оренду» на одному з багатоквартирних будинків і подумала: чом би не пожити на узбережжі?

Зрештою, ця історія не була неправдою. Ну, не зовсім.

День на пляжі, наказувала вона самій собі знову і знову, спускаючись довгою, стрімкою дорогою, ніби хтось підслухував її думки і піддавав сумніву її мотиви.

Пляж Пірріві — один з десяти найгарніших пляжів на світі! Десь вона це бачила. Її син заслуговує на те, щоб побачити один з десяти