Читати книгу - "Теплі історії про кохання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одягнувся, вийшов на вулицю, сів у свою машину, повернув ключ запалення і... не почув рівного, такого рідного гулу двигуна своєї «ластівки». Спробував ще кілька разів — результат той самий! Хвилин десять намагався якось завести, але безуспішно. Враховуючи, що робочий день ніхто не відміняв, а шеф має звичку провадити жалісливу й довгу бесіду з тими, хто запізнився, про наслідки економічної кризи й широкий вибір претендентів на сучасному ринку праці, схопив портфеля та помчав до найближчої станції метро.
За останні два роки я спускався до підземки лише кілька разів, коли була необхідність швидко доїхати до потрібного місця, а часу стояти в нескінченних заторах не було. Тож ця поїздка була для мене винятковою й зовсім неприємною.
До того ж, спустившись, я з жахом побачив натовп, який із зосередженими, ще сонними обличчями цілеспрямовано снував у різних напрямках. Але робити нічого! Я насилу всунувся у вагон електрички, однією рукою притискаючи до себе портфель, а другою намагаючись намацати якусь опору. Двері зачинилися, блимнуло світло. Потяг сіпнувся і поїхав. Не втримавшись на ногах від поштовху, я боком умостився прямо на коліна молодій жінці, що сиділа біля мене, та притиснувся до неї.
— Вам зручно? — спокійним голосом поцікавилася вона, дивлячись на мене впритул сіро-зеленими, чомусь утомленими зранку, очима.
Я промугикав щось незрозуміле, намагаючись підібрати слова.
— Даруйте, але через декілька зупинок я виходжу, так що сидіти довго не доведеться! — глузливо додала незнайомка.
Я відчув, як кров з усього тіла приплинула до вух! Г арячково, намагаючись не звертати уваги на зацікавлені погляди, які пасажири кидали на нас, спробував різко схопитися, але сильно вдарився головою об поручень і опустився на насиджене місце.
— А ви не дуже легкий! — порухала вона колінами. — Видно, їсте непогано! — намагаючись зіштовхнути несподівану квочку, вже роздратовано прошепотіла незнайомка.
Ще більше зніяковівши, я нарешті встав на ноги й відвернувся від причини своєї ганьби, нарікаючи в душі на машину, що так недоречно зламалася, на свою незграбність і метро.
На зупинці я вийшов, намагаючись не озиратися, щоби не зіткнутися поглядом з її очима. «А вона нічогенька, симпатична!» — промайнуло в голові, ця думка миттєво випарувалася, залишивши якийсь легкий, майже невідчутний смуток від надто короткого спілкування.
За півгодини я ввійшов до офісу, кинув портфеля на свій стіл і, не озираючись навколо, за звичкою всівся на сусідній, за яким ось уже тиждень, як ніхто не сидів, — колишній співробітник звільнився, а нового ніяк не могли знайти. Приготувався слухати новини, що накопичилися за дні моєї відсутності і які, судячи з усього, зібрався озвучити менеджер Славко.
— А ви, я бачу, звикли сидіти там, де не належить! — пролунав знайомий голос за спиною.
Я здригнувся, здивовано озирнувся й остовпів. За столом сиділа моя незнайомка, з якою ми так близько «подружилися» в вагоні метро.
— Привіт!.. — лишень і зміг вичавити із себе.
— У! Так ти вже все знаєш? — протягнув Славко. — Нецікаво з тобою! Я тобі про нашого нового співробітника хотів розповісти, а ти мені всю малину зіпсував! — розчаровано пробубонів він і вийшов із кімнати...
Після роботи ми сиділи в маленькому затишному кафе, пили каву, і вона весело сміялася, згадуючи ранкові події. Зворушливо забирала з лоба кучерик, який тут же неслухняно повертався на своє місце, і від цього на душі чомусь ставало якось надзвичайно тепло й спокійно. Я не витримав і запропонував їй вийти за мене заміж. Вона несподівано погодилася...
У Марини була дворічна донька. Але, як виявилося, секрет хороших взаємин із дітьми дуже простий — треба просто любити їхню маму! Чим я успішно займаюсь ось уже декілька років. А допомагають у цьому моя дівчинка Даринка та малесенький Сашко, який іноді не дає спати, поки що не дуже добре ходить і говорить, але якого так приємно тримати на руках, відчуваючи себе справжнім батьком!
О, забув сказати! А машина таки завелася, того ж вечора! І без проблем! Може, це доля?!
Олександра Кудріна. Компенсація
Саша завжди була тихою дитиною, хоча на тихоню ніби й не походила. Характер спочивав усередині й набирався сил. Тому, тільки-но вона почала дорослішати, він, прорвавши блокаду милого й покірного дитинства, навів лад (безлад) у її житті. Відбувалося обмірковування нових думок і переживання нових емоцій.
Якось мама подарувала їй золотий браслет із сімейною історією, бо десяток років тому отримала його від люблячого батька. До того дня Саша не надто переймалась усілякими прикрасами та дівочими примхами. Певно, через те, що з ними складно лазити по деревах і бігати з хлопцями за котами. Та цей браслет їй подобався вже давно.
Для дівчини він став чимось більшим, ніж просто гарна річ на руці. Він уособлював її віру в себе, додавав упевненості в потрібні миті. Людям конче потрібні такі символічні речі, аби стійко рухатися вперед, не хитаючись, як той баранчик, на ходу. Більше двох років Саша не знімала браслета з руки. Він жив повноцінним людським життям: мився, спав, ходив на лекції та іноді куштував варення, яке зачіпав із Сашиних бутербродів.
Дівчина вкладала в нього особливі почуття, навіть уявляла, як передає його своїй донечці, а та — своїй. Саша хотіла зробити це маленькою жіночою традицією її родини. Так і сталося б, коли б одного разу Саша не повернулася додому без нього. І раніше траплялося, що він іноді розстібався, але це відбувалося переважно вночі, а отже, не віщувало катастрофи. Тому вона й почала обшу-ковувати ліжко й невеличку гуртожитську кімнату.
Але ланцюжка ніде не було. Він обрав собі нового власника, або ж і далі вагається у виборі кандидата на цю посаду, катаючись маршрутом №27 столичного тролейбуса, в якому сховався під си-
дінням. У той день Саша вперше плакала через втрачену річ. Це було щось значно більше, ніж кілька загублених грамів золота. Їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії про кохання», після закриття браузера.