Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

порушило її майстерну постановку, але народна артистка тут-таки опанувала себе. — Так от, коли будеш марно переживати, візьми таку манюсіньку кульку.

Я мовчав, бабуся-актриса нервувала і зминала зморшкуватими руками білу скатертину так, що на ній теж з’являлися зморшки.

— Білу. Так, кхм, білу кульку, простесеньку-малесеньку.

— Білу кульку? Чому білу… і що буде взагалі?

— Чому білу, — впевнено сказала вона, але очі бігали, очевидячки виглядаючи підходящу байку на численних поличках всередині сивої захаращеної спогадами голови, — бо «білий» означає чистоту, себто відсутність зайвих думок. Чисту-чисту голову… Як має бути твоя дурна башка!

Чому я згадав ту дивну історію біля труни? Я ж не асоціював ту свою хворобу із тим, що знепритомнів тепер, побачивши швидку. І тим паче не думав тоді серйозно про безглузду бабусину казку. Ганна Гаврилівна багато дивних речей і говорила, і робила, акторка ж бо, та ще й у віці, коли до маразму недалечко. Я й гадки не мав, тримаючись холодними пальцями за дерев’яний край труни, де та коробочка з кульками, про яку бабуся говорила так урочисто й утаємничено, та це, на жаль, мало хвилювало мене, а точніше, не хвилювало взагалі.

Якщо бути до кінця чесним, то я забув про бабусю тієї хвилини, як вкинув жменю землі на її труну — ніби укинув свою пам’ять до неї у могилу. Не тому, що такий вже поганий онук, просто не до того мені було. І не знадобилося ніякої білої кульки — бо вона ж для даремних переживань, а я переживав дуже навіть по ділу. Мені світив дитячий будинок, і цього було достатньо, щоб вимести всі інші думки з моєї підліткової голови із русявою неслухняною чуприною.

Тітка не збиралася забирати мене до себе, вона всім і кожному повторила це на поминальній вечері, ніби виправдовувалася перед цілим світом… Мені єдиному, певно, не казала — я ж дитина, тож що я взагалі розумію!

Розділ 3. Холод

Тітка привезла мене до дитбудинку у передмісті Києва, коли зима вже кружляла довкола останнім осіннім листям, кленовим, як у моєму дворі, та ще не роздмухалась, не розійшлась — ще й не зима, лише її дихання у вологе від сліз обличчя, не звикле до вітру після теплих деньків.

Повітря було вже холодне, як прийом однолітків, може, трохи тепліше. Але я чомусь погано пам’ятаю той день і вечір, щоб стверджувати напевно — можливо, тому, що хотів би його забути.

Пам’ятаю вже, як прокинувся, зім’яв руками вологе простирадло… Воно пахло моїм новим життям, п’ятьма десятками інших хлопців та дівчат, що по черзі вкриваються ним, і пральний порошок не вбиває цього відчуття неприналежності. Всі — і ніхто. Один за себе, і всі на одного.

Але в кімнаті було ще щось… свіже повітря, і хтось — той, хто впустив його сюди. Незграбне створіння, яке однаково могло бути і в’язнем Бухенвальда, і феєю Дзінь із мого улюбленого «Пітера Пена», тільки Дзінь втомленою і голодною, без леліток на платті, без ямочок на щоках, але щось таки казало мені — може, оце лише сидіння на підвіконні — фея.

— Я Ліза! Привіт, новенький! — продзвеніло створіння.

Вона сиділа на підвіконні, а рама хиталася поруч, ледве трималась на петлях, — худюща дівчинка із тьмяним волоссям, зав’язаним у тоненький хвостик. На ній була сорочка без кольору, форми і розміру, яка аж ніяк не могла б зігріти її.

— Як тебе звати, хлопчику? — так ніхто не спілкується, крім двох суперниць, Венді і Дзінь, так говорять лише в книжках про Англію, де навіть у пірата завжди знайдеться в кишені білосніжна хустина — із загадковими ініціалами, вишитими шовковими нитками.

Радянські дівчата-сироти мають говорити іншим тоном, у них на ногах розвалені капці на три розміри більше, і ноги роздряпані невідомо чим і ким, і ключиці стирчать так дико, як на чорно-білих фото чогось страшного, і рама от-от впаде, не дочекавшись, поки «перестройка» перестроїть хоч щось, хоча б оцей дитбудинок.

— А тобі не холодно, Лізо? — сказав я, протираючи очі й забиті місця (мене ж напередодні вітали у колективі).

— А ти завжди питанням на питання відповідаєш?

Вона спершу стисла тонкі губки, а тоді взяла й усміхнулася — ніби образилась і одразу ж пробачила. Усмішка відкрила жовтуваті зуби і водночас змінила дівчинку так, що вона здалася навіть трохи вродливою. Щось живе з’явилося у великих сірих очах, і вона мені раптом сильно і безповоротно сподобалась. Не так, як ви могли б подумати, ні, до першого кохання я ще не доріс, та й ідеал уявляв собі, м’яко кажучи, по-іншому. Просто зрозумів, що хочу їй довіряти — якесь таке невиразне, але важливе почуття, яке тоді і не міг би собі пояснити, та в тому віці ще нічого і не пояснюєш, просто живеш.

Потім прийшла старша вихователька і нагримала на Лізку: що це вона робить у хлопчачій спальні та ще й у нічній сорочці? На мене подивилась зі співчуттям, знала, напевне, як стрічають новачків у дитячій зграї.

— Дякую! — несподівано для себе сказав я.

— Що?

— Ну… дякую, що дали виспатися. Вчора казали: о шостій підйом і заняття…

— Та які тобі зараз заняття, — знизала плечима вихователька, ніби почуваючись винною за свою доброту, і, щоб остаточно виправити враження, додала неправдоподібно суворо: — А з наступного понеділка — тиждень чергуєш на поверсі.

— Це як?

— Прибираєш хлопчачу кімнату і туалет. Рано і ввечері, — пояснила радо.

— Тобто?

— Тобто прибирати треба за собою! Мити, ясно? Стане трохи краще, і пра-цю-ва-ти. З вас лише працею можна людей зробити!

Вихователька розвернулася на підборах, які анітрохи не додавали жіночності її тепер суворому — як вона й хотіла — неприємному образу, і пішла, жінка, яку я, як на гарячому, спіймав на доброті і яка потім чомусь ненавиділа мене всі наступні роки (невже саме за це й ненавиділа?). Я не зовсім розумів, кого це «нас» вона мала на увазі, з кого це «нас» їй так тяжко було зліпити людей — з Лізки, мене чи тих, хто побив блідого новачка, пояснюючи, що життя «тут» не таке, як «там», але на інтуїтивному рівні я вже знав — сперечатися не можна ні з ким. Певно, тільки он з тою дивною Лізою — можна. Зі всіма іншими — хіба якщо скучив за стусанами чи миттям туалетів.

Розділ 4. Зоологія

Подмухав іще. Навіть почувався трохи щасливим. Коло збільшувалося, морозні візерунки розходилися, як шви, і прозорий кружечок показував мені, як телевізор, засніжено-сірий Київ — не такий сірий тепер, ніж був пізньої осені і на початку грудня, — припорошений снігом і передчуттям новорічних свят. Я дмухав ще. І ще. І ще. Допоки Київ не відкрився мені, як на долоні.

— Голова не закрутиться? Дуєш і дуєш, — пробуркотіла Ніна Йосипівна.

Та я не слухався — добре було б, якби закрутилась голова. Я не зовсім розумів, як це — але ж, мабуть, схоже на каруселі, на яких колись катали мене… Яка різниця, хто катав.

А ще мені подобалась її турбота: Ніна Йосипівна не сварила, вона піклувалась про мене — щось, що я не цінував до того, як потрапив у дитбудинок.

— Ти не сумуй, — казала і терла підлогу, великі кахельні плити, яких не буває, звісно, у квартирах, а лише у казенних холодних занедбаних коридорах — від Владивостока до Львова.

— Я не сумую. Вже звик тут.

Ця будівля для чогось іншого була призначена, може, для якогось наукового інституту, може, для управління якогось, що планувало б переможні п’ятирічки на століття вперед. Ми, діти, жили у чомусь холодному, що мало бути кабінетами начальства і кімнатами для нарад. А може, нас випадково поселили сюди і просто забули? Я не брехав Ніні Йосипівні, справді думав, що звик, — он який вигляд з вікна, і Лізка скоро повернеться зі свого театрального гуртка (грає, мабуть, знову жертву фашистів чи героїню партизанського руху), і бути одним зі зграї мені, на диво, подобається, хоч і не завжди виходить — щось відчувають, чимось я нетутешній, і страшно, що одного дня хтось сильніший розсміється мені в обличчя: «Ти не б’єшся, а клеїш дурня. Шкуру бережеш. А один на один коли?» — а тоді розвернеться і крикне до зграї: «Він же не наш, пацани!»

Билися щодня, збиралися після занять на задньому дворі — там, біля смугастої труби, що пускала у небо брудно-сірий, як вода у відрі Ніни Йосипівни, дим, сиділи на поваленому старому клені і навприсядки на іржавій цистерні невідомого походження, врослій у траву, плескали по колінах,