Читати книгу - "Авантюра XL"

великому місту,

пройшовся пішки від півдня острова

до північного краю Гарлему й назад.

стрельнув у Центральному парку самокрутку в бомжа.

біля нього — кілька сумок і речі у візку із супермаркета.

— ви також не місцевий? — питаю.

— я в місті від кінця листопада.

— подорожуєте?

— так, — усміхається, — іду туди, куди мене покличе доля.

— клас, мені теж подобається такий спосіб життя.

— ну, це важко,і на тебе дивляться скоса… проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.

він був приємний чолов’яга.

я його заповажав.

(зі щоденника)

Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб надсилати статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжайворонкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.

Чому нас із Момо постійно б’є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б’є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.

У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Просто під знаком «Please give to charity. Just not on the subway»[4]. На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім:

Have a good night in New York City

Where women are pretty

And they all have jobs[5].

на острові посеред хмарочосів чорні хлопці танцюють свої ламані танці — чорні, та вже не панські, а на волі. усі поспішають, жовті таксі сигналять, над головами — швидкісні поїзди, летючі тарілки, гвинтокрили. на таблицях залізних — назви всесвітніх установ. у Центральному парку — білки, у кварталі театрів — білки, юрмою — люди всіх кольорів, відтінків шкіри та душі.

на широкому шляху — протест. «Stop bitching, start a revolution!»[6] — кричить людина. її не слухають. хтось bitches, хтось doesn’t give a damn[7] — він поспішає в жовтому таксі. довкола чорні ладоохоронці з дубинами, щитами й перцем.

пекуча порожнеча на місці Веж-Близнючок — неначе виразка на тілі острова. хтось cries, хтось bitches, хтось interested із фотоапаратом, хтось doesn’t give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край світу зазирає — чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine — кожному своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.

(зі щоденника)

На вихідних — акція протесту з приводу третьої річниці початку війни в Іраку. Ми йдемо дивитися демонстрацію на Таймс Сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячі демонстрантів, розділені поліцією на кілька секторів, — кожна людина перебуває в такій собі клітці. Аліса каже, що вони це називають the free speech cage — клітка для свободи слова. Ну що поробиш — така демократія.

Новоприбулі заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо істеричні промовці звинувачують Буша та віце-президента Чейні в брехні та смертях. При цьому всі демонстранти з однаковими плакатами та символікою стоять за парканами, як отара баранів, і час від часу вигукують «так, так!», нічого не роблячи. Вони не можуть ані рухатись, ані йти вулицею, а просто скупчилися натовпом: місця рівно стільки, щоб люди стояли щільно.

Чомусь мені здається, що в Україні міліцейські паркани в таких ситуаціях не простояли б і півгодини. Це Розчарування, з великої літери Р. Як казав Ілліч: «Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь».

Дехто ходить із футболками в руках: «Stop bitching, start a revolution!». При цьому триває саме bitching, ниття. А футболки продають туристам. Ми намагаємося стояти поряд і фотографувати, проте поліціянти штовхають нас уздовж вулиці. Keep going, folks. Або заходьте до наших кліток, або йдіть собі геть. Крий Б-же, акція вийде за вказані нами рамки. А всередині кричіть собі, скільки влізе.

При цьому вулицею їздять машини, тротуарами вештаються туристи. Бридке враження.

— Це найгірша демонстрація, яку я будь-коли бачила, — каже Момо. — Буе-е-е.

ги, весь цей час, від України,

я майже не курив,

а особливо як побачив нью-йоркські ціни.

ні, щоб я купив цигарки за шість доларів?

це ж тридцять гривень! нізащо! no fucking way… нізащо…

пачку «Мальборо», будь ласка…

майже всі гроші ми з Момо

віддали Алісі до спільного пулу.

звичайно, моя частка найменша,

але Аліса заспокоїла мене,

що ми не гратимемо за «їхніми капіталістичними» правилами,

що кожен розуміє

різницю в доходах у різних країнах.

ми кілька днів пожили в Алісиного дядька

й подалися до Бостона.

Бостон: Сімон. один з основних персонажів цієї оповіді.

коли я вперше побачив його на фото в імейлі,

мені відразу щось штрикнуло.

два відносно симпатичних пацанчика в одному човні.

тоді була така фантазія, що моя дівчина

теж поїде з нами. ми навіть обоє отримали штатівську візу.

утім, тепер зрозуміло, наскільки нереалістично було,

щоб вона отак узяла й усе кинула.

дівчина не поїхала, і підстави для ревнощів до Сімона зникли.

«но осадок-то остался».

* * *

але насправді він виявився мілєйшим чєлавєком

і з першої зустрічі сподобався мені своєю благодушністю.

осад як мітлою змело.

Сімон наполіг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,

і сам мене завіз.

на відміну від консульства в Києві, де сиділи українці

(посольства в Україні Мексика тоді ще не мала),

бостонське виявилося дуже привітним.

формально наче й ті самі вимоги,

але, наприклад, «доказ платоспроможності» —

це не офіційна довідка про зарплатню за останні півроку

й не виписка з банківського рахунку

за два роки —

це ксерокопія платіжної картки,

яка в мене все життя була порожня,

окрім сорока п’яти гривень стипендії раз на місяць.

от я й подав у Бостоні документи на мексиканську візу,

яку мав отримати через шість тижнів

у Г’юстоні, що на Техащині.

(зі щоденника)

Разом із Сімоном нас зустрів Ел — здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому років тридцять, потім виявилося, що 55. Першої ж хвилини він бере рюкзак Момо, щоб допомогти, і одразу випадково рве лямку, бо та була затісна для його плеча. «О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!» — каже Ел до Сімона.

Він актор в одному з бостонських театрів, поет і вічний комік. Коли щось його зачіпає, Ел може просто на вулиці заговорити римами. Я читав дещо з його «інтимної» лірики. Кілька рядків досі крутяться в голові:

I wanna ride her roller coaster rainbow

And penetrate her Milky