Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

над лежачим безпорадним Золотницьким, наче фантом.

— Ти давно в нього служиш, Іванко. Кажи, чи мучив він людей, — почав Довбуш.

— Карав, і то люто. Бувало, два рази на день когось серед двору буками били. А рік тому пастуха Яська до смерті замордували.

— Не я! — заволав Золотницький так голосно, як міг. — НЕ Я! Я НЕ ХОТІВ! ВІН САМ! ТОЙ ПАСТУХ САМ ПОМЕР НА РАНОК!

— Бо він слабий був. А ти, собако, гнав його на роботу! Мого сина ти теж стріляти не хотів?

Іванна плюнула на розпластаного на підлозі пана.

— Всі чули? — перепитав Довбуш. — Він мучив людей до смерті. Ти мучив людей до смерті, скурвий сину! Мусиш перед своєю смертю сам мучитися! Хлопці, вогню сюди!

Баюрак запалив більше свічок. Дринчук в їхньому світлі побачив комин, підійшов, узяв кліщі. Поворушив жарини, нахилився, подмухав. Жарини почали жевріти.

— Вставай, пане Золотницький! — звелів Олекса Довбуш. — Стань на ноги! Негоже шляхтичу лежати перед хлопами!

Золотницький поволі підвівся. У своїй нічній сорочці, переляканий і ще п’яний — він після трагедії пити не припиняв, — виглядав огидним та жалюгідним. Довбуш узяв у Баюрака свічку.

— Значить, кажеш, не хотів нікого вбивати? Не винен? Лихий тебе поплутав?

Розуміючи — порятунку хоч як не буде, Золотницький все одно кивнув, тяжко дихаючи.

— Я спробую в це повірити, — сказав Довбуш. — Тільки ти мені на вогні присягни. Так, як лицарі це робили. Пали руку! Пали руку, пане!

З полоненим раптом почали відбуватися дивні зміни. Ще мить тому це був жалюгідний переляканий чоловік — і раптово почав розправляти плечі, груди подалися вперед, він пригладив долонями скуйовджене волосся. Так подіяло на нього слово «лицар» — мерехтливе світло висвітило на стіні портрет самого Золотницького, молодого, у формі полковника королівського війська.

Золотницький рішуче простягнув руку, потримав долоню над полум’ям. Біль прийшов швидко, але він терпів, стиснув зуби, тільки один раз вирвався з грудей приглушений стогін. Довбуш не прибирав свічку.

Іванна не витримала видовища, відвернулася. Здається, цей поєдинок міг тривати вічно: Довбуш не збирається забирати вогонь. Золотницький — руку. Він радше готовий спалити її, аніж здатися. І те, що зараз відбувалося, дуже нагадувало останній бій полковника.

— Тут смаленим пахне! — гаркнув Дринчук. — Треба досмалити!

Довбуш глянув на опришка. Той уже тримав кліщами жарину з комина. Баюрак перехопив погляд ватажка і все зрозумів: Дринчук насправді нагодився вчасно, дозволивши Довбушу припинити катування, не відступивши при цьому і не визнавши в супротивникові сили.

Довбуш забрав свічку.

Золотницький опустив руку.

Іванна з криком кинулася на кривдника, намагаючись подряпати обличчя. Золотницький хотів відбитися, та обпечена рука дуже боліла, він скрикнув — і цим скористався Дринчук. Опришок улупив жертву топірцем по плечу, розрубуючи його до крові. Біль посилився, жертва навіть не кричала, а скавчала. Другим ударом Дринчук змусив пана завалитися на підлогу, опустив жарину йому на груди і наступив ногою, сильно притиснувши. Золотицький шалено закричав й скорчився від болю. Іванна божевільно зареготала. Баюрак поклав руку на плече Довбушу.

— Буде з нього, Олексо. Буде. Кінчаємо справу та йдемо геть.

Довбуш мовчки відсторонив Дринчука, скинув ногою жарину з грудей Золотницького, висмикнув пістоля, націлив дуло в голову жертви, спустив курок.

Усе.

Та відразу після пострілу з сусідньої кімнати почулися якісь звуки.

— Чули? — стрепенувся Дринчук. — Там хто?

— Пані. З дитиною, — відповіла Іванна.

Дринчук знову підхопив бартку, рішуче ступив до сусідніх покоїв.

— Олексо, зупини його! — скрикнув Баюрак. — Кат уже своє отримав!

Довбуш тримався на диво спокійно.

— Хіба не чув, як Іванка казала? Пані теж могла його зупинити. Досить терпіти. Люди не того від нас чекають.

— Але ж там лише жінка й дитина! Дринчук затявся, хіба не бачиш?

— Все це одне кодло, — була відповідь. — Хіба забув, як отець Кралевич оповідав про гайдамаків?

З-за дверей, за якими тим часом зник Іван Дринчук, долинув пронизливий нелюдський крик. Затим — дитячий вереск. І враз усе затихло.

Довбуш опустив голову.

Баюрак у розпачі опустив руки.

Іванна осіла на підлогу біля мертвого вбивці її сина, закрила долонями лице. З сусідніх покоїв вийшов Дринчук. Його топірець був у крові.

— Обох… Кінець цьому роду… Тепер — пан Фількевич, у мене є що йому сказати.

Довбуш звів голову, обвів поглядом місце вбивства, зупив його на Дринчукові.

— Досить, — відказав чітко. — Те, що сталося нині тут, повинно налякати всіх. Від пана Фількевича до пана коронного гетьмана. Доста терпіти. Паліть тут усе!

— Але, Олексо…

— Справу закінчено! Хай усе, що тут сталося, горить вогнем!

У своїй станіславовській резиденції воєвода Юзеф Потоцький слухав погані новини від Томаша Зелінського, й вірити не хотів. Хоч і розумів: це все не просто правда й зрада. Це — крах усіх надій, удар у спину. Тепер, після місяців тривалого листування, сам воєвода опинився фактично поза законом.

— То значить, це була зрада? — перепитав він, аби остаточно в цьому переконатися.

— Мусимо це визнати, сину мій, — на обличчі духівника читалася щира скорбота. — Фрідріх Прусський продав вашого листа Фрідріху Австрійському. Він навмисне прислав сюди того Карла Гофмана, аби ви переконалися — прусський король шукає спільників проти австрійського. То був хитрий хід.

— А я повірив — і написав у тому листі про всі свої плани! — вигукнув розпачливо воєвода. — Тепер Фрідріх Австрійський знає і про мої переговори з кримчаками і турками! Й про плани скинення короля Августа і заміни його королем Станіславом! Я сам розкрив карти головному ворогу!

— Так. Але це ще не все.

— Хіба може статися щось гірше?

— За моїми відомостями, вже сталося, — відповів духівник. — Фрідріх Прусський одночасно повідомив про наші плани російському маршалу Мініху. Напевне, все це робилося для того, аби російська імператриця Катерина допомогла йому здійснити давню мрію — відкусити від Польщі Сілезію та приєднати до Пруссії. Після вашого листа, пане гетьмане, Росія буде готова виступити на Польщу першою. І, головне, схилить до себе не лише ображену Австрію, а й українських гетьманів. У вас не буде союзників, сину мій…

— Отже, всі мої зусилля тепер підуть за водою.

Ці слова Потоцький промовив спокійно, ніби відсторонено.

А тоді, в нападі нестримної люті, грюкнув кулаком по столу.

Пропало все.

Злість мусила знайти вихід.

Шляхтичів Адама Фількевича та Міхала Зарембу воєвода Потоцький прийняв, убраний просто. Не через бажання виглядати простим та доступним — узагалі не був налаштований нікого приймати. Та шляхтичі аж дуже добивалися.

— Ми вже кілька днів намагаємося отримати аудієнцію у вашої милості, пане коронний гетьмане, — відразу почав Заремба.

— Знаю, про що піде мова. Саме збирався до Варшави, був