Читати книгу - "Пісня Соломона"

Прокинувшись третього дня, брат з сестрою побачили чоловіка, дуже схожого на їхнього батька. Сидів на пеньку, за якихось п’ятдесят кроків. Не зважав на них, просто сидів собі. Діти гукнули б його, підбігли б до нього, та він дивився неначе крізь них таким чужим поглядом, що лячно було. Вони втекли й увесь день час від часу бачили цього чоловіка. То заглядав у ставок, то стояв біля гіллястої сикомори, то затіняв долонею очі, вдивляючись з-за скелі в широку долину під ними. Щоразу, зауваживши його, Мейкон і Пілат відступали й рушали в протилежному напрямку. Тепер ця місцина, єдина, яку вони знали, наче свої п’ять пальців, навівала страх. Сяяло сонце, напоювалося свіжістю повітря, та їм було не до того. Порух листочка під вітром, шарудіння курочки фазана у високій лучній траві — все кололо жили голочками страху. Птахи-кардинали, сірі білки, вужі, метелики, кролики й бабаки — всі ці приязні створіння здавна були невід’ємною частиною життя, а тепер стали лиховісними ознаками зла, що шукає й переслідує. Навіть жебоніння води в річці нагадувало булькіт у горлянці когось неситого. День приніс страх. Ніч принесла жахіття.

Коли зайшло сонце й лягав сутінок, вони, вийшовши з лісу, розглядалися, де тут пагорб, аби з його вершини кинути оком навкруги: може, знайдеться яка-небудь ферма чи хоч би покинута повітка — будь-що, де можна було б заночувати. Побачили печеру, а біля входу стояв їхній батько. Цього разу кивнув їм, щоб ішли за ним. Поставши перед вибором: або безконечні нічні нетрища, або чоловік, схожий на тата, діти вибрали те друге. Зрештою, якщо це тато, то він не заподіє злого, правда?

Помалу вони наближалися до входу. Йшли за манливою татовою рукою, за кинутими час од часу на них поглядами.

У печері нічого не було видно. Кромішня пітьма. Батько зник. Брат і сестра вирішили, що тут, біля входу, можна влаштуватися на ніч не гірше, ніж деінде. Ну а тата нічого боятися. Він, мабуть, просто придивляється до них і вказує, що робити й куди йти.

Мейкон і Пілат розташувалися якнайвигідніше на кам’яній полиці, що видавалась із скельної стіни. За собою не бачили нічого. Знали, що їм докучатимуть кажани. Втім, це дрібниця порівняно з мороком, що панував надворі.

На світанку Мейкон прокинувся з неспокійного сну. Страшенно крутило в животі — наслідок того, що три дні харчувався лише лісовими ягодами. Не розбудивши сестри, він зліз із полиці. Посоромився справляти нужду на вершині пагорба у світлі сонця, тож пішов у глиб печери. Зробивши своє, він побачив у темряві, що вже трохи розсіялася, якогось чоловіка. Ворушивсь уві сні за яких п’ять кроків від Мейкона. Хлопчина застібнув штани. Хотів відійти як-найтихіше, щоб не розбудити сплячого, але під ногами зашурхотіло листя, захрускотіло гілляччя й той пробудився. Звів голову й ошкірився. Дуже старий чоловік, білий. Посмішка була зловісна.

Мейкон відступив на крок, відвівши позад себе руку. Згадалося йому, як кілька хвилин звивалося й корчилось у грязюці татове тіло. Торкнувся рукою стіни, намацав камінь, який сам собою відділився. Схопивши цю каменюку, хлопчина щосили жбурнув її на старигана. Влучив у лоб, просто над оком. Бризнула кров, з блідого обличчя щез оскал. Чоловік помалу йшов до Мейкона, витираючи кров і вимащуючи нею сорочку. Мейкон мацнув стіну, але цього разу камінь не піддався. Старий наближався.

Крик переповнив печеру й наполохав кажанів тоді, коли Мейкон подумки вже розпрощався з життям. Закривавлений чоловік спинився, обернувся на крик і задивився на чорношкіре дівча. Цієї короткої миті вистачило, щоб Мейкон вихопив ножа й увігнав його в плечі. Упавши долілиць, стариган повернув голову, глянув на брата й сестру. Рухнув губами, промимрив щось нерозбірливе. Звучало воно як «за що?». Мейкон ще раз увігнав ножа. І ще раз, і ще. Бив, поки ворушилися вуста, поки силкувалися щось сказати, поки звивалося й корчилося тіло.

Зрешетивши грудну клітку й засапавшись, Мейкон кинувся по коц, на якому спав старий. Хотів, щоб мертвяк зник, хотів його накрити, сховати, позбутися. Вхопивши коц, потягнув разом з ним і великий клапоть брезенту. Стало видно три дошки, що лежали на ямі. Мейкон спинився й відкинув їх. У ямі були сірі мішечки, зав’язані дротом, розкладені, як яйця в гнізді. Він узяв один мішечок і здивувався, що дуже важкий.

— Пілат! — гукнув Мейкон. — Пілат!

Але вона стояла остовпіла, роззявивши рот, і видивлялася на трупа. Братові довелося тягти її за руку до ями з мішечками. Не без труднощів йому вдалося розмотати дріт, допоміг собі зубами. З мішечка посипалися на долівку золоті самородки.

— Золото, — шепнув Мейкон і відразу ж, як злодій, що вперше вкрав, відійшов помочитися.

Безтурботне життя, безпека, розкіш ввижалися йому, наче віяло павичевого хвоста. Стоячи й намагаючись розрізнити кожну чудову барву, Мейкон побачив запорошені черевики свого батька, що стояв по той бік ями.

— Це тато! — видихнула Пілат.

У відповідь на ці слова батько глибоко зітхнув, блиснув білками очей і глухо прошепотів: «Співай. Співай». І розтанув у сутінку.

Пілат металася по печері, гукала його, шукала, а Мейкон тим часом складав мішечки з золотом на брезент.

— Ходімо, Пілат. Ходімо звідси.

— Ми не сміємо взяти ось це, — тицьнула пальцем Пілат на клунок.

— Що? Не сміємо? Чи ти здуріла?

— Це крадіжка. Ми вбили людину. Нас будуть переслідувати. Якщо візьмемо, нас упіймають і подумають, що ми пішли на вбивство задля грошей. Хай воно тут і буде, Мейконе. Бо інакше нас застукають із цими мішками.

— Це не гроші, а золото. Воно забезпечить нас на все життя. Ми зможемо купити ферму. Зможемо...

— Облиш це, Мейконе! Облиш! Хай знайдуть це золото тут, де воно лежить! — відрізала Пілат і крикнула: — Тату! Тату!

Мейкон ударив її, й у вусі загойдався латунний дармовис. На якусь мить Пілат притримала прикрасу, а тоді скочила на брата, як антилопа. Вони билися просто перед широко розплющеними очима мерця. Сестра була сильна, але, звичайно, слабша від брата. Був би побив її до безпам’яті, якби не примудрилася схопити ножа з іще не висохлою кров’ю. Націлила вістря на братове серце.

Завмерши, Мейкон дивився їй просто у вічі. Почав обзивати її бридкими словами, але вона не відповідала. Позадкував до входу, вийшов із печери й відійшов на кільканадцять кроків.

Увесь день він чекав, поки вона вийде. Не вийшла. Настала ніч. Він сидів під деревом, широко