Читати книгу - "Все те незриме світло"

Убер Базен любить поговорити про мури, чорнокнижників та піратів Сен-Мало. «Кілька століть, — розказує він Марі-Лор, — мури захищали місто від кровожерливих мародерів, римлян, кельтів, вікингів. Подейкують, що й від морських чудовиськ. Тринадцять сотень років, — каже він, — ці стіни боронили місто від кровожерливих англійських моряків, які кидали якорі біля берега й пускали підпалені набої на будинки, які намагалися спалити все й усіх зморити голодом, які ні перед чим не зупинилися б, щоб повбивати їх усіх».

— Матері з Сен-Мало, — вів далі він, — любили повторювати своїм дітям: «Сиди прямо. Будь чемний. Інакше вночі прийде англієць і переріже тобі горло».

— Убере, годі, — зупиняє його мадам Манек. — Ти її налякаєш.

У березні Етьєнові виповнюється шістдесят і з цього приводу мадам Манек готує тушкованих маленьких молюсків із цибулею й подає їх із грибами та четвертинками двох круто зварених яєць — єдиних яєць, повідомляє вона, які їй удалося роздобути в місті. Етьєн своїм тихим голосом говорить про виверження Кракатау, про те, як у всіх його дитячих спогадах попіл з Ост-Індії зафарбовував сонячні заграви над Сен-Мало в криваво-червоний колір, як великі жили багрянцю щовечора палали над морем. Марі-Лор, у якої повні кишені піску й обвітрене обличчя, на якусь мить окупація здається такою далекою. Вона сумує за батьком, за Парижем, за доктором Жефаром, садом, своїми книжками, своїми шишками — у її житті стільки всього бракує. Але за ці останні кілька тижнів воно стало стерпним. Принаймні там, на пляжі, її негаразди й страхи стирає вітер, колір і світло.

Мало не щодня по обіді, повернувшись з обходу разом із мадам, Марі-Лор сідає на ліжко біля відчиненого вікна й проводить пальцями по батьковій моделі міста. Вона проминає кораблебудівну верф на рю де Шартре, пекарню мадам Руель на рю Робер С’юркуф. У своїй уяві вона чує, як пекарі ходять туди-сюди по вкритій борошном підлозі, рухаючись так, як рухаються, на її думку, ковзанярі, випікаючи хліб у тій самій печі, якою користувався прапрапрадід мосьє Руель. Її пальці намацують соборні сходи — ось літній чоловік підрізає троянди в садку; ось, за бібліотекою, божевільний Убер Базен бурмоче сам до себе, заглядаючи в горло порожньої пляшки з-під вина; ось монастир; ось ресторан «У Шуше» за рибним ринком; ось будинок номер чотири по рю Воборель, із дверима в ніші, де внизу мадам Манек боса стоїть на колінах біля свого ліжка, крізь її пальці прослизають намистини чоток — молитви за майже кожну душу в цьому місті. Тут, у кімнаті на п’ятому поверсі, Етьєн проходить біля порожніх полиць, проводячи пальцями там, де колись стояли його приймачі. І десь за краями моделі, за краєм Франції, там, куди її пальці не можуть дістати, у камері сидить її батько; на підвіконні стоїть із десяток його вирізаних ножем моделей; у його бік, їй так сильно хочеться в це вірити, крокує охоронець і несе йому розкішний обід: куріпки, качки й тушкована кролятина. Курячі ноги з картоплею, засмаженою з беконом, й пироги з абрикосами — десятки таць, десятки тарілок, стільки, скільки він подужає з’їсти.

Nadel im Heuhaufen[43]

Північ. Хорти доктора Гауптмана ганяють замерзлими полями, що лежать за школою, з-під їхніх лап летять бризки снігу. За ними йде Гауптман у хутряній шапці, роблячи дрібні кроки, наче вираховує якусь відстань. Позаду них тягнеться Вернер, несучи два приймачі-передавачі, які вони з Гауптманом випробовували місяцями.

— Гауптман обертається, його обличчя світиться радістю.

— Отут хороше місце, буде добре видно, став їх, Пфеннігу. Я послав нашого друга Фолькгаймера вперед. Він десь за пагорбом.

Вернерові не видно слідів, лиш у місячному світлі виблискує галявина і вдалині біліє ліс.

— У нього передавач КХ у коробці з-під боєприпасів, — пояснює Гауптман. — Він має сховатися й безперервно транслювати сигнал, доки або ми його знайдемо, або в нього сяде батарея. Навіть я не знаю, де він. — Він плескає долонями в рукавичках, і собаки починають скакати біля нього, випускаючи з пащек хмарки пари. — Десять квадратних кілометрів. Знайди передавач, знайди нашого друга.

Вернер кидає погляд на десять тисяч укритих снігом дерев.

— Десь там, пане доктор?

— Десь там. — Гауптман дістає з кишені фляжку й відкручує кришку, не дивлячись на неї. — Ми дійшли до цікавого етапу, Пфеннігу.

Гауптман витоптує місце в снігу, й Вернер облаштовує перший приймач-передавач, вимірювальною стрічкою відміряє двісті метрів, ставить другий. Розкручує дроти заземлення, піднімає антени, вмикає прилади. Його пальці вже заніміли.

— Шукай на вісімдесяти метрах, Пфеннігу. Зазвичай польові команди не знають, у якому діапазоні шукати. Але сьогодні, під час першого випробування, ми трохи змахлюємо.

Вернер надягає навушники, і його вуха наповнює статика. Він знову налаштовує підсилювач і фільтр. Невдовзі він уже зловив Фолькгаймерів сигнал обома приладами.

— Я знайшов його, пане доктор.

Гауптман щиро всміхається. Собаки скачуть і пирхають від збудження. З кишені мундира він дістає воскового олівця.

— Пиши просто на радіо. У команди не завжди буде папір серед чистого поля.

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

— А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

— Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

— Велика мить, — Гауптман відсапується, — ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? — Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. — Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День — на ніч, гусінь — на метелика. Оленятко — на оленя. Експеримент — на результат. Хлопець — на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

— Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, — нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають