Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

юрми, оглядаючи одні одних, і все тиснулися вперед до виходу.

Оглянувшись під міст, на води Енсу, Несвицький раптом почув ще новий для нього звук… щось велике швидко наближалося і ляснуло в воду.

— Ач, куди сягає! — суворо сказав, оглядаючись, на звук, один з ближчих солдатів.

— Підбадьорює, щоб швидше проходили, — сказав другий неспокійно.

Натовп знову рушив. Несвицький зрозумів, що це було ядро.

— Гей, козаче, давай коня! — сказав він. — Ну, ви! Поступись, розступися! дорогу!

Він насилу добрався до коня. Не перестаючи вигукувати, він рушив уперед. Солдати потиснулися, щоб дати йому дорогу, але знову наперли на нього так, що придушили йому ногу, і найближчі не були винні, бо їх душили ще дужче.

— Несвицький! Несвицький! Ти, пика! — почувся в цей час ззаду хрипкий голос.

Несвицький оглянувся й побачив за п'ятнадцять кроків відділеного від нього живою текучою масою піхоти червоного, чорного, кошлатого, з кашкетом на потилиці і у хвацько накинутому на плече ментику Ваську Денисова.

— Скажи ти їм, чортам, дияволам, дати дорогу, — кричав Денисов, видно перебуваючи в припадку завзяття, блискаючи й поводячи своїми очима, чорними, як вугіль, з запаленими білками і махаючи невийнятою з піхов шаблею, яку він тримав такою ж червоною, як і обличчя, голою маленькою рукою.

— Е! Васю! — відповів радісно Несвицький. — Та ти що?

— Ескадронові пройти не можна, — кричав Васька Денисов, злісно відкриваючи білі зуби, шпорячи свого красивого вороного Бедуїна; той, стрижучи вухами від багнетів, на які він наражався, пирхаючи, бризкаючи круг себе піною з мундштука, дзенькаючи, бив копитами об дошки мосту і, здавалось, ладен був перестрибнути через поручні мосту, якби йому дозволив їздець.

— Що це? як вівці! точнісінько, вівці! Геть… дай дорогу!.. Стій там! ти, повозка, чорт! Шаблею порубаю! — кричав він, справді виймаючи наголо шаблю й починаючи махати нею.

Солдати із зляканими обличчями натисли один на одного, і Денисов приєднався до Несвицького.

— Чому ж ти не п'яний сьогодні? — спитав Несвицький Денисова, коли він під'їхав до нього.

— І напитись ось часу не дадуть! — відповів Васька Денисов. — Цілий день то туди, то сюди тягають полк. Битись — то битися. А то дідько його зна що таке!

— Яким ти франтом нині! — оглядаючи його новий ментик та вальтрап, сказав Несвицький.

Денисов усміхнувся, вийняв з ташки хусточку, від якої пахло духами, й тикнув до носа Несвицькому.

— Не можна, в бій іду! виголився, зуби вичистив і напахтився.

Поважна постать Несвицького, супроводжувана козаком, і рішучість Денисова, який махав шаблею і відчайдушно вигукував, вилинули так, що вони протиснулися на той бік мосту й зупинили піхоту. Несвицький знайшов біля виїзду полковника, якому він мав передати наказ, і, виконавши своє доручення, поїхав назад.

Розчистивши дорогу, Денисов зупинився біля входу на міст. Недбало стримуючи жеребця, що поривався до своїх і бив ногою, він дивився на ескадрон, який рухався йому назустріч. По дошках мосту залунали прозорі звуки копитів, наче скакало кілька коней, і ескадрон, з офіцерами попереду, по чотири чоловіка в ряд, розтягнувся по мосту і почав виходити на той бік.

Зупинені піхотні солдати, товплячись у розмішаній біля мосту грязюці, з тим особливим недоброзичливим почуттям відчуженості й іронії, з яким зустрічаються звичайно різні роди військ, дивились на чистих, франтовитих гусарів, що проходили повз них.

— Чепурні хлопці! Тільки б на Подновинське!

— Яка з них користь! Напоказ лише й водять! — казав другий.

— Піхото, не знімай куряви! — жартував гусар, під яким кінь, загравши, бризнув грязюкою в піхотинця.

— Прогнав би тебе з ранцем переходів зо два, шнурки б оті повитирались, — обтираючи рукавом грязюку з обличчя, казав піхотинець, — а то не людина, а птаха сидить!

— Ото б тебе, Зикін, на коня посадовити, ловкий ти був би, — глузував єфрейтор з худого, скорченого під важким ранцем солдатика.

— Дрючка між ноги візьми, от тобі й кінь буде, — озвався гусар.

VIII

Решта піхоти поспішно проходила мостом, спираючись воронкою біля входу. Нарешті повозки всі пройшли, тиснява поменшала, і останній батальйон вступив на міст. Лише гусари ескадрону Денисова залишались по той бік мосту проти ворога. Ворога, якого здаля видно було з протилежної гори, знизу, від мосту, не було ще видно, бо з видолинку, яким текла річка, обрій закінчувався протилежним пагорком не далі як за півверсти. Спереду була пустеля, по якій де-не-де ворушились купки наших роз'їзних козаків. Раптом на протилежному пагорку дороги з'явилися війська в синіх капотах і артилерія. Це були французи. Роз'їзд козаків риссю відійшов під гору. Всі офіцери й солдати ескадрону Денисова, хоч і намагалися говорити про стороннє і дивитися вбік, не переставали думати лише про те, ще було там, на горі, й безперестанно все вдивлялися у плями, які виходили на обрій і в яких вони пізнавали ворожі війська. Погода по полудні знову прояснилася, сонце яскраво спускалося над Дунаєм і навколишніми темними горами. Було тихо, і з тієї гори зрідка долітали звуки ріжків і вигуки ворога. Між ескадроном і ворогами вже нікого не було, крім дрібних роз'їздів. Порожній простір, сажнів на триста, відділяв їх від нього. Ворог перестав стріляти, і тим ясніше почувалась та сувора, грізна, неприступна й невловна межа, що розділяє два ворожих війська.

«Один крок за цю межу, яка нагадує межу, що відділяє живих від мертвих, і — невідомість, страждання і смерть. І що там? хто там? там, за цим полем, і деревом, і дахом, освітленим сонцем? Ніхто не знає, і хочеться знати; і страшно перейти цю межу, і хочеться перейти її; і знаєш, що рано чи пізно доведеться перейти її і взнати, що там, по той бік межі, як і неминуче взнати, що там, по той бік смерті. А сам дужий, здоровий, веселий і збуджений і оточений такими здоровими і збуджено-жвавими людьми». Так коли й не думає, то почуває кожна людина, бачачи перед собою ворога, і почуття це надає особливого блиску й радісної гостроти вражень усьому, що відбувається в ці хвилини.

На пагорку у ворога з'явився димок пострілу, і ядро зі свистом пролетіло над головами гусарського ескадрону. Офіцери, які стояли разом, роз'їхались по місцях. Гусари почали старанно вирівнювати коней. В ескадроні все замовкло. Всі поглядали вперед на ворога й на ескадронного командира, чекаючи команди. Пролетіло друге, третє ядро. Було очевидно, що стріляли по гусарах; але ядро з рівномірно-швидким свистом пролітало над головами гусарів і вдарялось десь ззаду. Гусари не оглядалися, але почувши звук летючого ядра, щоразу, наче за командою, весь ескадрон із своїми одноманітно-різноманітними обличчями,