Читати книгу - "Гра янгола"

в руці свою піалу й скоса позирала на мене, поки я читав ті двадцять сторінок тексту, які вона принесла. Щоразу, коли я перегортав сторінку й підіймав очі, я зустрічав її очікувальний погляд.

– Якщо ти й далі витріщатимешся на мене, як сова, це забере в мене багато часу.

– То що мені робити?

– Хіба ти не хочеш бути моєю помічницею? Тож допомагай. Знайди якийсь безлад і наведи там лад, наприклад.

– Тут усюди безлад.

– Тож скористайся нагодою.

Ізабелла кивнула головою й вирушила на війну з хаосом та безладом, які були абсолютними диктаторами в моїй оселі. Я почув, як її кроки віддаляються коридором, і став читати далі. Оповідання, яке вона мені принесла, майже не мало чітко вираженого сюжету. Вона розповідала із загостреною спостережливістю та з очевидним умінням знайти потрібні слова про відчуття та переживання, які виникають у свідомості дівчини, що сидить у холодній мансарді у кварталі Рібера, звідки вона спостерігає за містом та за людьми, які снують туди-сюди у вузьких і темних провулках. Óбрази та сумна музика її прози свідчили про самотність на грані розпачу. Дівчина з оповідання проводила години у своєму світі, вряди-годи підходила до розбитого дзеркала й робила собі скалкою скла, яка звідти стриміла, порізи на руках вище ліктів та на стегнах, порізи, що вгадувалися під рукавами. Я майже дочитав оповідання до кінця, коли помітив, як Ізабелла дивиться на мене з дверей, що виходили на галерею.

– Що там?

– Пробачте, що я урвала ваше читання, але що там, у кімнаті в кінці коридору?

– Нічого там нема.

– Звідти долинає дивний сморід.

– Вогкість.

– Якщо хочете, я можу там прибрати і…

– Не треба. Тією кімнатою я не користуюся. І, зрештою, ти не моя служниця й нічого прибирати не повинна.

– Я лише хочу допомогти.

– Допоможи мені, принісши ще одну піалу кави.

– Навіщо? Моє оповідання навіяло на вас сон?

– Котра година, Ізабелло?

– Думаю, близько десятої ранку.

– І це означає…

– …що сарказм заборонений до полудня, – закінчила мою фразу Ізабелла.

Я з тріумфом усміхнувся й подав їй порожню піалу. Вона рушила з нею в напрямку кухні.

Коли вона повернулася, я вже дочитав останню сторінку. Ізабелла сіла переді мною. Я всміхнувся й спокійно випив чудову каву. Дівчина заломила руки й зціпила зуби, нишком позираючи на аркуші зі своїм оповіданням, які я залишив лежати текстом донизу на своєму письмовому столі. Вона витерпіла хвилини дві, перш ніж розтулити рота.

– То як? – запитала нарешті.

– Вона незрівнянна.

Її обличчя засяяло.

– Моя новела?

– Кава.

Вона подивилася на мене поглядом пораненого звіряти й почала збирати свої аркуші.

– Залиш їх там, де вони є, – наказав я.

– Навіщо? Ясно як день, що моє оповідання вам не сподобалося й ви вважаєте мене нещасною ідіоткою.

– Я цього не сказав.

– Ви нічого не сказали, а це ще гірше.

– Ізабелло, якщо ти справді хочеш присвятити себе літературній діяльності або принаймні навчитися писати так, щоб інші тебе читали, то повинна звикнути до того, що нерідко тебе нехтуватимуть, тебе ображатимуть, зневажатимуть і майже завжди ставитимуться до твоєї творчості з холодною байдужістю. Це одна з переваг нашого ремесла.

Ізабелла опустила погляд і глибоко зітхнула.

– Я не знаю, є в мене здібності чи нема. Знаю тільки, що мені подобається писати. Або, якщо висловитися точніше, я не можу жити без того, щоб не писати.

– Брехуха.

Вона підвела очі й подивилася на мене твердим поглядом.

– Ну, гаразд. У мене є здібності, є талант. І мені наплювати на те, що ви не вірите в нього.

Я всміхнувся.

– Це мені вже більше до вподоби. Тут я просто не можу не погодитися з тобою.

Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.

– З тим, що я маю талант, чи з тим, що ви не вірите в нього?

– А ти як думаєш?

– То ви все-таки вірите, що здібності в мене є?

– Я вірю в те, що ти маєш талант і бажання, Ізабелло. Твій талант, може, навіть більший, ніж ти думаєш, але твої сподівання надмірні. Адже є багато людей, наділених і талантом, і бажанням, які, проте, не досягають нічого. Це лише початок для того, щоб досягти чогось у житті. Природний талант – це як сила атлета. Людина може народитися з більшими або меншими здібностями, але ніхто не стає видатним атлетом тільки тому, що він народився високим, дужим або швидким. Атлетом або митцем людину роблять праця, професія й техніка. Розум, із яким ти народжуєшся, – це тільки твоє спорядження. Щоб зробити якусь велику справу за його допомогою, необхідно перетворити свій розум на ефективну й точну зброю.

– Невже розум має стати інструментом війни?

– Кожен витвір мистецтва агресивний, Ізабелло. І життя кожного митця – це маленька чи велика війна, починаючи від себе самого та своїх обмежень. Щоб досягти будь-якої мети, яку ти перед собою поставиш, треба мати насамперед амбіцію, а потім талант, знання й, нарешті, сприятливу нагоду.

Ізабелла замислилася над моїми словами.

– Ви проголошуєте ці істини перед усіма й завжди чи вони тільки зараз вам спали на думку?

– Це не мої істини. А проголосила їх мені, як ти кажеш, одна людина, якій я поставив ті самі запитання, які поставила мені ти. Це було багато років тому, але не минає дня, щоб я знову й знову не переконувався в правдивості цих слів.

– То я можу бути вашою помічницею?

– Я подумаю.

Ізабелла із задоволеним виразом кивнула головою. Вона сіла біля одного з кутків стола, де лежав альбом із фотографіями, який залишила мені Крістіна. Вона випадково розгорнула його на останній сторінці й задивилася на фотографію нової сеньйори Відаль, знятої біля воріт вілли «Геліус» два чи три роки тому. Я проковтнув слину. Ізабелла загорнула альбом і ковзнула поглядом по галереї, а тоді спрямувала його на мене. Я з цікавістю чекав, що вона скаже. Вона всміхнулася мені й почервоніла так, ніби я спіймав її на недозволеній цікавості.

– У вас гарна наречена, – сказала вона.

Погляд, який я на неї скинув, миттю стер усмішку з її обличчя.

– Вона не моя наречена.

– Он як.

Запала довга мовчанка.

– Думаю, п’яте правило проголошуватиме, щоб я не пхала свого носа, куди мене не просять, так? – Я нічого не відповів. Ізабелла сама собі кивнула головою й підвелася. – Тоді я ліпше покину вас із миром і більше не докучатиму вам сьогодні. Якщо ви не проти, то завтра повернуся й почнемо працювати.

Вона зібрала свої аркуші й усміхнулася мені боязко. Я відповів їй кивком голови.

Ізабелла