Читати книгу - "Гра янгола"

й трохи кутастіше обличчя цієї Ізабелли з її вже жіночими формами й твердим поглядом.

– Дівчинка, якій я регулярно давав чайові, – сказав я, хоча від дівчинки в ній залишилося дуже мало або й нічого.

Ізабелла кивнула.

– Я завжди запитував себе, що ти робиш із тими монетами.

– Я купувала на них книжки в книгарні «Семпере та син».

– Якби ж я знав…

– Якщо я заважаю вам, то піду.

– Ти мені не заважаєш. Тобі щось замовити?

Дівчина заперечливо похитала головою.

– Сеньйор Семпере каже, ти маєш талант.

Ізабелла здвигнула плечима й нагородила мене скептичною посмішкою.

– За загальним правилом, чим більший у людини талант, тим більше вона сумнівається, що його має, – сказав я. – І навпаки.

– У такому разі я справжнє чудо, – відповіла Ізабелла.

– Ласкаво просимо до клубу. Що я можу для тебе зробити?

Ізабелла зробила глибокий вдих.

– Сеньйор Семпере мені сказав, що в найкращому випадку ви могли б прочитати щось із моїх спроб, сказати свою думку й дати мені кілька порад.

Я дивився їй у вічі протягом кількох секунд, нічого не відповідаючи. Вона витримала мій погляд, не моргнувши.

– Це все?

– Ні.

– Так я й думав. Яким буде твій другий пункт?

Ізабелла завагалася хіба що на мить.

– Якщо мої літературні спроби вам сподобаються й ви повірите в мої здібності, я хотіла б просити вас, щоб ви дозволили мені стати вашою помічницею.

– Чому ти вирішила, що мені потрібна помічниця?

– Я могла б давати лад вашим паперам, передруковувати їх, виправляти недогляди й помилки…

– Недогляди й помилки?

– Я не хотіла сказати, що ви робите помилки…

– Що ж ти тоді хотіла сказати?

– Та нічого. Але четверо очей завжди варті більшого, ніж двоє. А крім того, я могла б зайнятися вашим листуванням, виконувати всілякі ваші доручення, допомагати вам у пошуках необхідних матеріалів. Крім того, я вмію готувати й могла б…

– Ти просиш у мене посаду помічниці чи кухарки?

– Я вас прошу дати мені шанс.

Ізабелла опустила погляд. Я не міг утриматися від усмішки. Ця дивна істота була мені симпатична всупереч моєму бажанню.

– Зробімо так. Ти принесеш мені двадцять найкращих сторінок із тих, які написала, тобто ті, що, на твою думку, найпереконливіше свідчать, на що ти спроможна. Не принось мені жодної зайвої, бо я все одно не стану її читати. Я спокійно їх перегляну, і залежно від того, якими вони мені здадуться, ми поговоримо більш конкретно.

Її обличчя спалахнуло радістю, і на мить із нього зійшов той вираз напруження, з яким вона на мене дивилася.

– Ви не пожалкуєте, – сказавши це, вона підвелася й подивилася на мене нервовим поглядом. – А ви не заперечуєте, якщо я принесу ці сторінки вам додому?

– Ти вкинеш їх у мою поштову скриньку. Це все?

Вона поквапно кивнула й пішла геть своїми короткими й нервовими кроками.

Коли мені здалося, що зараз вона не витримає й побіжить, я покликав її:

– Ізабелло!

Вона подивилася на мене стривоженим поглядом.

– Чому ти звернулася саме до мене? – запитав я. – І не кажи мені, що я твій улюблений автор і всі ті лестощі, яких навчив тебе Семпере, щоб ти спробувала в такий спосіб мене розчулити, бо, якщо ти так зробиш, це буде наша перша й остання з тобою розмова.

Ізабелла завагалася на якусь мить. Вона подивилася на мене відвертим поглядом і відповіла без найменшого страху в голосі:

– Я звернулася до вас, бо ви єдиний письменник, якого я знаю.

Вона всміхнулася мені, трохи почервонівши, і пішла геть зі своїм зошитом, своєю невпевненою ходою й своєю щирістю. Я дивився, як вона завернула у вулицю Міральєрс і зникла за собором.

5

Коли через годину я повернувся додому, вона сиділа під моїми дверима, чекаючи мене зі своїм оповіданням у руках, – так мені принаймні здалося. Побачивши мене, вона підвелася й силувано всміхнулася.

– Я ж тобі сказав, щоб ти вкинула своє оповідання до моєї поштової скриньки.

Ізабелла кивнула головою й стенула плечима.

– У подяку я принесла вам трохи кави з крамниці своїх батьків. Кава колумбійська. Вона чудова. Кава не влазила до поштової скриньки, і я вирішила ліпше вас зачекати.

Таке пояснення могло спасти на думку лише письменникові-початківцю. Я зітхнув і відчинив двері.

– Заходь.

Я піднявся сходами. Ізабелла йшла за мною на відстані кількох сходинок, наче домашній цуцик.

– Ви завжди снідаєте так довго? Мене це не стосується, звісно, та оскільки я вас тут чекала цілі три чверті години, то вже почала боятися, чи не сталося так, що якийсь шматок застряг у вас у горлі й ось тепер, коли мені вперше пощастило познайомитися з письменником, зі справжнім письменником із тіла й кісток, із моїм щастям могло статися, що оливка пішла йому не в те горло, і тоді настав би кінець моїй літературній кар’єрі, – випалила дівчина, наче з кулемета.

Я зупинився на самій середині сходів і подивився на неї з тим максимально ворожим виразом, на який був здатний.

– Ізабелло, для того щоб наші стосунки не припинилися, ще й не розпочавшись, ми мусимо запровадити певну систему правил. Перше полягатиме в тому, що запитання ставлю я, а ти обмежуєшся відповідями на них. Коли з мого боку запитань немає, то з твого не може бути ані відповідей, ані непотрібного базікання. Друге правило: я снідаю, обідаю чи витаю в хмарах стільки часу, скільки мені заманеться, і це не може бути предметом дискусій.

– Я не хотіла образити вас. Я розумію, що повільне травлення сприяє натхненню.

– Третє правило проголошує, що до полудня я не терплю сарказму. Зрозуміло?

– Так, сеньйоре Мартін.

– Четверте правило вимагає, щоб ти не називала мене сеньйором Мартіном навіть у той день, коли мене ховатимуть. Тобі я, можливо, здаюся викопним динозавром, але мені хочеться вірити в те, що я досі молодий. Для мене це буде найважливішим пунктом нашого договору.

– То як мені вас називати?

– Ти називатимеш мене на ім’я: Давид.

Дівчина кивнула. Я відчинив двері на поверх і показав, щоб вона проходила. Ізабелла на мить завагалася й проскочила у двері одним стрибком.

– Я думаю, що для свого віку ви здаєтеся ще дуже молодим, Давиде.

Я подивився на неї, здивований.

– А скільки мені років, на твою думку?

Ізабелла подивилася на мене згори вниз оцінливим поглядом.

– Десь років тридцять? Але ви справді здаєтеся молодшим.

– Замовкни, будь ласка, і приготуй каву з тієї бурди, яку ти принесла.

– А де кухня?

– Пошукай.

Ми випили справді чудову колумбійську каву, сидячи на галереї. Ізабелла тримала