Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До війська батярам іти не хотілося, і вони мусіли постійно мати проблеми з поліцією. «Пулікір», «гранатовий», «мента», «дзяд», «ангел» — так батяри називали поліцаїв. Часто до шинків проникали тайняки, секретні агенти і висліджували дезертирів. Коли батяри розпізнавали «капуся», то ніколи не відмовляли собі у приємності натовкти йому писок.
Раз я собі ввечір в шинку Ціммермана
Хтів-єм загуляти ду самого рана.
Коли мись-мо разом весело сиділи,
Аж нараз, хулєра! — капуся уздріли.
Сидів він при столі і п ив си гирбати.
Заволав Лоєвський: «Даймо йому в п’яти!»
Юзьку Мариноський за карк го хапає,
Кулачиськом лупить і ніц не питає.
Пан Петро Лямпіка палицею валить,
Аж та сі зламала. Дорш сифоном (кулаком) смалить.
Опівночі біні крику наробили:
«Прийшло п’єть буханів — капуся забили!»
Славний батяр Юзько Мариноський
Насправді його прізвище звучало інакше — Мариновський, але в народі називали його Мариноським. То був батяр, якого оспівували пісні та легенди, а розквіт його слави припав на початок XX сторіччя. Одного разу Юзька хотів арештувати поліційний агент з чотирма жовнірами. Юзько саме цмулив пиво у кнайпі. Він зміряв поглядом жовнірів і сказав агентові, якого добре знав:
— З паном піду, але тих піциків відішліть на постерунок, бо інакше мене ниньки не дістанете.
Агент відіслав жовнірів, а Юзько дав ся арештувати. О, бо той Мариноський був страшно гоноровий хлоп.
А то якось у шинку «Під Барилкою» двоє агентів заступило йому дорогу і хотіли арештувати. Мариноський рушив просто на них. Один витягнув пістолета і гукнув грізним голосом: — Стій, бо стріляю!
— Ну, то стріляй! — відказав флегматично і, спокійно відіпхнувши агентів, вийшов із шинку. Полюбляв робити різні ґеци. Зайде було до шинку, і зобачивши, що якийсь фраєр п’є пиво, міг йому з-під носа гальбу смикнути і одним духом вижльокати. Або грає якась компанія в більярд. Юзько лягає на більярдовий стіл і каже:
— Зачекайте троха, бо мене шось на сон хилить.
І ніхто не смів його рушити, доки не проспався. Помер Юзько у тюремному шпиталі зовсім молодим — у віці 25 років. Поховали його на Янівському цвинтарі під хрестом № 374-6 на ділянці, призначеній для злочинців. На хресті хтось із його приятелів написав: «Ту спочиває Мариновський Йосиф. Помер 15. 04. 1908. Мир його душі».
Заклад
А працював він на будові козлярем, себто носив на «козі», або ж на козлах (дерев’яному риштованні, яке примоцовують на плечі) цеглу. Він добре заробляв, бо в той час, як пересічний козляр брав до двадцяти цегол на «козу», Мариноський двигав сто п’ять, а часом ще й якогось хлопаку зверху садив, коли про заклад ішлося, і ніс те все на четвертий поверх. Так що заробляв свої тридцять гульденів на тиждень завиграшки.
Працюючи на будові нового двірця (вокзалу), якось він побачив, як двигають залізну конструкцію дванадцять робітників на одному кінці і дванадцять на другому. Мариноський гукнув їм:
— Гей, ви, дзяди, на що закладемося, що з одного боку буде вас дванадцять двигало, а з другого я оден?
— Ніц в тебе не вийде! — загукали ті. — Ми й так ледве раду даєм.
— Ну, то закладемся. Як я програю, ставлю вам вечерю і цьмагу, кілько вип’єте. А як ви програєте, то ставите то саме для всіх, хто буде цього вечора у шинку.
— Най буде! — згодилися робітники.
Юзько став на місце дванадцяти моцних хлопів, вхопився своїми великими руками за залізяку і крок за кроком рушив уперед. Задню частину конструкції підтримувала інша дванадцятка, і видно було, що це для них не забава. Піт стікав з чола Юзька, жили напиналися на чолі, та він, зціпивши зуби, йшов і йшов, а десятки пар очей стежили за цим, затамувавши подих. Геть уся будова збіглася поглянути на це диво. І Юзько таки доніс ту конструкцію до місця, де вже її мали піднімати на дах. Десятки людей у цю мить полегшено зітхнули і вибухнули
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.