Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

радісними криками, вітаючи героя.

А ввечері корчма у Ціммермана ходором ходила від запальних танців і гучних співів.

Герої Личакова

Кожна міська дільниця мала своїх батярів, про яких складала легенди. Мав їх і Личаків. Довкола личаківських шинків витворилася ціла плеяда цікавих типів.

Коли 21 квітня 1894 р. з нагоди Виставки Крайової рушив Личаківською перший електричний трамвай, мала нагоду прославитися пані Скоробецька.

На звук трамваю, що піднімався вгору, вибігла компанія цікавих із шинку Лєрнера. І от пані Скоробецька, рознервована тим, що її чоловік, візник з Підвалля, може втратити зарібок через впровадження нових транспортних засобів, встругнула щось таке, що її навіки вкоренило в історію дільниці. «Неможлива до виконання пропозиція, — писав історик Франц Яворський, — яку пані Скоробецька учинила трамваєві у тій важливій для Личакова хвилі, була останнім виявом реакції на захист ідилічної місцевості, якій наступ міста відібрав усі ознаки незалежности».

Яворський не уточнив, в чому полягала та пропозиція, не розшифрував її також Іван Крип’якевич, переповідаючи цей випадок. Довелося зануритися в тогочасні газети і з різних натяків відтворити історичну пропозицію. Отже, пані Скоробецька повернулася до трамваю задом, задерла спідницю і вигукнула:

— На! Поцілюй м’я в с...у!

Але трамвай, бадьоро дзеленькнувши, проторохтів повз личаківців і так ото почалася нова епоха.

У пам’яті мешканців дільниці зостався також Михайло Гук, який, вийшовши з шинку, перепиняв кожного зустрічного словами:

— Бачу шляхетність обличчя і гідність у поступуванню, але прізвища не знаю.

І, коли хтось, не підозрюючи з ким має справу, спинявся й називав себе, з тої хвилини він потрапляв у ціпкі обійми пана Гука і мусив вислухати історію його життя, а то ще й відкупитися гальбою пива. Врятуватися можна було тільки негайною втечею.

Але не ці загалом мирні особистості склали легенду Личакова, а славні на все місто батяри. Імена окремих дійшли до нас у переказах.

Куба Пельц

Першим батяром і силачем, про якого ми дізнаємося, був Куба Пельц, який завиграшки встрявав у першу-ліпшу бійку, але завше виходив з неї переможцем. Куба — скорочене ім’я Якуба. Одної неділі 1848 року, коли у Львові на всіх дільницях несли варту австрійські вояки, боячись нового повстання, Куба гуляв собі у корчмі «Бабський Корінь» за личаківською рогаткою. Таку цікаву назву корчма отримала через те, що пізно увечері сюди сходилися жінки і забирали своїх п’яненьких чоловіків, вириваючи їх, наче коріння з-за столів.

Куба був винятком. Він сам вставав з-за столу. Тієї неділі, коли вертався додому, мугикаючи собі під ніс веселу пияцьку пісеньку, його перепинила варта на рогатці. Кубі це не сподобалося:

— А якого це дідька мене на моєму Личакові хтось має перепиняти? Ану киш!

Проте гренадери, котрі теж були здоровими хлопцями, заступили йому дорогу, і Кубі не залишалося іншого виходу, як повкидати усіх дев’ятеро гренадерів до криниці вниз головою.

Правду кажучи, Куба зовсім не скидався на Геркулеса. Був середнього зросту, присадкуватий і навіть лагідний, допоки не випив. Перебуваючи під газом, він міг запалитися в одну мить, зірватися з риком зраненого лева і лупити усе, що під руку потрапляло. Коли в суботу вертався додому з тижневою платнею і біля церкви Петра й Павла традиційно вже випускав із себе голосний рев, то чути його було аж за рогаткою і все, що рухалося назустріч, воліло зникнути з дороги, припасти до парканів, пірнути у темні закапелки і кущі.

Спадкоємці Куби Пельца

Тривалий час для Куби не існувало гідного суперника, ніхто його не міг побороти, які б то змагання не були. А однак знайшла таки коса камінь, і Кубу віддухопелив Каспер Смоленський. Звідтоді Пельц втратив свій титул короля Личакова. Та Касперу теж не довелося довго королювати, бо він натрапив на достойного суперника Антіна Плєцьона, який і розпочав своє владарювання над дільницею.

Плєцьон був перемитником і переганяв до Росії свиней. Там же в Росії він знаходив сховище після кожної бурхливої авантури, або чергової рекрутації до війська. Коли поліція про нього забувала, Антось знову з’являвся на Личакові і наводив жах на скарбових стражників, які вартували львівські рогатки.

Якось, коли Антось переганяв з Кривчиць телят, дорогу йому заступила сторожа. Це так обурило перемитника, що він поламав їм карабіни і добряче відлупцював, але при цьому один вартовий пробив йому багнетом стегно навиліт. Через те прикре поранення мусив хлоп відлежати в шпиталю, заки знову зміг взятися за улюблену справу.

Останнім подвигом Антося було побиття двох поліціянтів, після чого він цілих два роки пересиджував у Росії.

Славу Антося Плєцьона через півтора десятка років затьмарив незвичайно моцний різник Ґрінер. Антось за своїм звичаєм любив зачіпати кожного нового відвідувача шинку і, побачивши Ґрінера, перевірив і на ньому гостроту свого язика. Цього разу невдало. Парубкові його жарти не припали до душі, і Антось був дослівно змасакрований. Та й нема нічого дивного, бо Ґрінер завиграшки пробивав головою двері. Його улюбленим заняттям було піти на виступ якогось мандрівного цирку і зголоситися на змаг з цирковими атлетами. У той час, як атлети виглядали досить грізно, бо м’язи їхні випиналися від вух до щиколоток, наш різник був худим і жилавим. Проте клав він тих атлетів, наче снопи, одного за другим.

Історія нам донесла імена ще двох авантурників і завсідників шинків — різника Теофіля Берлінського і муляра Томаша Івановського. На відміну від згаданих вище збуїв, ці двоє діяли в парі. Уздрівши якийсь більший гурт, що міг собі зібратися з цілком мирною метою, стрімко вривалися в його середину і починали молотити наліво й направо. І заки ошелешені люди встигали оговтатися й дати відпір, наші герої театрально розкланювалися і зникали, мовби сталося якесь непорозуміння.

Скрипка

Одного дощового ранку до крамниці музичних товарів пана Айзика на вулиці Легіонів забіг бідно вбраний студент, ховаючи під плащем скрипку.

— Прошу пана, зробіть ласку, врятуйте мою скрипку від дощу. Я боюся, що вона намокне. А як дощ перестане, я її заберу.

— Ой, та де я ту місце для неї знайду? — захитав головою крамар. — Ти бачиш ту місце? Ту нема місця.

— А ви покладіть її коло інших інструментів. Ніц їй не буде. Прошу вас...

Пан Айзик махнув рукою і скрипка у старому вичовганому футлярі опинилася коло інших скрипок. Студент вибіг з крамниці, а за яких півгодини завітав високий худий панок з