Читати книгу - "Метаморфози"

прохачку,

334 Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.

335 Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,

336 Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.

337 Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,

338 Новонароджених — два божества — притуливши до лона.

339 Ось уже Лікії край, що Хімеру зродив. Було літо.

340 Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

341 Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

342 Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

343 Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково

344 Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

345 Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

346 Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

347 Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

348 Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

349 «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

350 Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність

351 Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.

352 Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

353 Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,—

354 Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

355 Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

356 Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

357 Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

358 Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

359 Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

360 Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

361 Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

362 А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде.

363 Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —

364 З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

365 Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

366 Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

367 Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

368 Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

369 «Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній».

370 Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

371 Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

372 То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

373 Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

374 Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

375 В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

376 Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

377 Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

378 Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

379 Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

380 Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,—

381 Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

382 Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

383 Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

384 Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.

385 «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то

386 Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

387 Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

388 Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає.

389 Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті

390 Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

391 Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.

392 Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

393 Села, й сатири — брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

394 Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

395 І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

396 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

397 Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

398 Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

399 Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

400 В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

401 Після таких от сумних оповідок недавню подію

402 Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

403 В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,

404 Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій

405 Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

406 Та від народження він не такий був: плече його ліве

407 Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

408 Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

409 Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия,

410 Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

411 Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.

412 Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

413 Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

414 Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,

415 І Калідон, що тоді ще не був осоружний Діані:

416 Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

417 Патри[11] й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони[12],

418 Пілос Нелея й Трезен, де потому