Читати книгу - "Кімната"

я ж не почистив їх після льодяника! — вигукую я й міцно притискаю зуби пальцями, щоб вони не випали, проте вкушений палець відставляю вбік.

Ма хитає головою:

— То був не справжній льодяник.

— Але ж смакував, як справжній.

— Я маю на увазі, що він був без цукру. Тепер їх роблять з несправжнього цукру, щоб у тебе не зіпсувалися зубки.

Це важко уявити. Я показую на друге ліжко:

— А хто спить тут?

— Воно для тебе.

— Але ж я сплю з тобою.

— Ну, медсестри про це не знають.

Ма дивиться у вікно. Її тінь розляглася по всій м’якій сірій підлозі; я ще ніколи в житті не бачив такої довгої тіні.

— Там що, кіт на автостоянці?

— Зараз гляну.

Я підбігаю до вікна, але ніякого кота не бачу.

— Може, підемо подивимося?

— Куди?

— Зовні.

— Ми ж і так у Зовні.

— Авжеж, однак ходім подихаймо свіжим повітрям і пошукаймо кота, — каже Ма.

— О, круто!

Ма знаходить дві пари ляпанців, але вони на мене завеликі і весь час спадають. Вона каже, що тепер я маю ходити у взутті. Коли я знову визираю у вікно, то помічаю, що до інших машин під’їхала ще одна. Це фургон з написом «Камберлендська клініка».

— Ану ж він приїде сюди? — шепочу я.

— Хто?

— Старий Нік. Ану ж він приїде своєю вантажівкою?

Я вже майже забув про нього. І як я міг про нього забути?

— О, не бійся, він не приїде, бо не знає, де ми, — мовить Ма.

— Ми що, знову стали таємницею?

— Щось таке, але тепер це нам на руку.

Поруч з ліжком стоїть — я знаю, що це, — телефон. Я піднімаю його верхню частину й кажу:

— Алло.

Проте ніхто мені не відповідає. Чути самі гудки.

— О, Ма, я ще сьогодні не смоктав цицю.

— Пізніше.

Знову пізніше — ну що за день такий!

Ма намагається повернути ручку дверей і кривить лице: мабуть, їй заболів зап’ясток. Вона повертає ручку другою рукою, і ми виходимо в довгу кімнату з жовтими стінами, з вікнами вздовж однієї стіни і дверима в другій. Усі стіни тут різного кольору — таке, мабуть, правило. До наших дверей прикріплено золоту сімку. Ма каже, що в інші двері заходити не можна, бо вони належать іншим людям.

— Яким іншим людям?

— Ми їх іще не бачили.

Тоді звідки вона про них знає?

— А ми можемо дивитися у стінні вікна?

— Так, вікна для всіх.

— А хіба ми теж усі?

— Авжеж, усі — це ми та інші люди, — пояснює Ма.

Усіх інших тут немає — тільки я і Ма. Вікна без жалюзі, тож їх ніщо не затуляє. Там видно зовсім іншу планету з багатьма машинами — зеленими, білими й однією червоною. А ще я бачу камінну площу, де рухаються люди.

— Вони такі крихітні, наче феї.

— Ні-і, просто вони дуже далеко від нас, — пояснює Ма.

— А вони справжні-справжнісінькі?

— Такі ж, як ми з тобою.

Віриться в це дуже-дуже важко.

Я бачу жінку, що зовсім несправжня. Я зрозумів це, бо вона сіра. Це статуя, і до того ж уся гола.

— Ходімо, — каже Ма, — я вмираю з голоду.

— Я тільки...

Вона тягне мене за руку, але ми не можемо йти далі, бо вниз ведуть сходи і їх дуже багато.

— Тримайся за поруччя.

— За що?

— Отут, за поперечку.

Я тримаюся.

— Спускайся спершу на одну сходинку, потім на другу.

Я боюся, що впаду, тому сідаю на сходинку.

— Гаразд, можна й так, — каже Ма.

Я з’їжджаю на задкові спочатку на одну сходинку, потім на другу, тоді ще на одну — і мій велетенський халат розхристується. Якась велика істота швидко-швидко біжить угору, немов летить, але це не птаха. Це справжня людина в усьому білому. Я втикаюся обличчям у халат Ма, щоб мене не помітили.

— О, — каже жінка, — треба було подзвонити.

У якийсь дзвіночок?

— Кнопка виклику просто над вашим ліжком.

— Ми й самі впоралися, — відповідає їй Ма.

— Мене звуть Норін, зараз я видам вам нові маски.

— Ой, пробачте, я про них зовсім забула, — каже Ма.

— Треба було мені принести їх вам у палату.

— Все гаразд, ми вже спускаємося.

— Чудово. Джеку, хочеш, я покличу санітара, щоб він відніс тебе донизу?

Я нічого не розумію і знову ховаю обличчя.

— Не треба, — каже Ма, — нехай спускається сам.

Я з’їжджаю на задкові ще одинадцять сходинок. Внизу Ма зав’язує мій халат, і ми знову стаємо королем і королевою, як у пісні «Лаванди синій цвіт». Норін дає мені нову маску для обличчя. Каже, що вона медсестра, що приїхала з іншої країни, з Ірландії, і що їй подобається мій хвіст. Ми заходимо у величезне приміщення, заставлене столами. Я ще ніколи не бачив так багато столів з тарілками, склянками й ножами. Один з них бацає мене в пузик — я маю на увазі стіл. Склянки прозорі, як і в нас, а от тарілки блакитні, і це огидно.

Усе довкола схоже на телепланету: люди кажуть нам «доброго ранку!» і «ласкаво просимо в Камберленд!», а ще «вітаємо!», от тільки я не знаю, з чим. На одних такі самі халати, як і на нас із Ма, на других — піжами, а на декому — однострої. Більшість людей височезні на зріст, проте їхнє волосся не таке довге, як наше. Вони рухаються напрочуд швидко, несподівано з’являючись зусібіч, навіть ззаду. Вони підходять дуже близько, мають багато зубів і пахнуть зовсім незвично. Якийсь бородань вигукує:

— Гей, приятелю, а ти герой!

Це він про мене. Я не дивлюся на нього.

— Як тобі наш світ, подобається?

Я не відповідаю.

— Нічогенький, правда ж?

Я киваю, міцно тримаючись за руку Ма, але мої пальці, чомусь зволожившись, вислизають. Ма ковтає пігулки, що їх принесла Норін.

Я помічаю одну голову з коротко підстриженим волоссям; це лікар Клей без маски. Він тисне руку Ма своєю рукою в білому пластику і питає, чи добре нам спалося.

— Я була надто збуджена, — відказує Ма.

До нас підходять інші люди в