Читати книгу - "Данило Галицький"

дозволяв собі спльовувати на землю княжого двору.

– Чому людей моїх за ворота не пропустив? – запитав він Діонісія, коли той спустився до нього.

Тепер старий командував вже не тисячею, а трьома, і дружина його охороняла місто. Такий високий пост сповнив його почуттям власної значущості. На тартарина він подивився суворо й холодно. Запитав, як того звуть. Гість відповів.

– По-нашому ти говориш добре, Улгохою, – сказав він. – А правил пристойності не дотримуєшся. Навіщо під ноги харкати?

– Чому людей моїх не пустив? – запитав посол замість того, щоб дати відповідь. – Хто мого коня візьме? Його обтерти треба і погодувати.

Він сплюнув. Зовсім близько від Діонісієвого чобота. Подивився зухвало в очі.

Дружинники, які спостерігали за цією сценою, стали повільно сходитися до середини двору.

– Ах ти, пес бродячий! – крикнув Діонісій, і голос його зірвався.

Він був старий. Настав час відправляти його на спочинок, вирішив Данило, який вийшов на терасу, що оперізує будинок зсередини.

– Нехай подбають про його коня, Діонісію, – гримнув він зверху. – Сам іди нагору. А ти, Улгохою, угамуйся.

– Мене Володар Всесвіту прислав, – була відповідь. – І якщо хоча б волосина впаде з моєї голови…

– Ось накажу з тебе штани зняти і відшмагати, – спокійно сказав Данило. – Потім скачи до свого володаря, пояснюй, чому тебе навіть вислухати не захотіли. На батьківщині з тебе не волосина впаде, а вся голова.

Дружинники зареготали, але подавилися своїм сміхом, обпалені лютим поглядом, який метнув в них князь. Улгохой теж принишк. Він прекрасно розумів, що очікує його в тому разі, якщо він не привезе відповіді князя. Втрата голови лякала його не так сильно, як інші види страти, на які був винахідливий його народ.

Віддавши повіддя конюхові, що швидко підскочив, Улгохой низько ніби поклонився і проголосив:

– Бату-хан, великий онук Володаря всесвіту, владика цього світу і всіх наступних, прислав мене, щоб висловити тобі своє незадоволення, князю Галицький.

– Бач, загнув, – пробурчав Діонісій, проходячи повз.

Данило стиснув його плече і підштовхнув у бік дверей, даючи зрозуміти, що воєводі бути присутнім під час переговорів не обов’язково. Сам же, тримаючись за вилоги розкритого жупана, неспішно спустився сходами, так само неспішно підійшов до гінця.

– Хан Батий висловлює своє незадоволення, чи ти, гінцю? – поцікавився він, піднявшись з п’яти на носок.

Улгохой, що мав намір продовжити в колишньому тоні, осікся. Було в очах Галицького князя щось таке, що заважало розмовляти з ним, як з іншими правителями Русі.

– Ми досі не отримали податок за князювання, довірене тобі, – пробурмотів Улгохой.

– Тобі я нічого не винен, – відрізав Данило.

– Але Бату-хан…

– І Батию не винен. Спалив я його грамоту. Без нього раніше обходився і надалі обійдуся.

Князь Данило давно готувався заявити про це прямо, але всякий раз відкладав, не наважуючись на відкрите протистояння. Але час вагань закінчився. Данило збільшив і посилив своє військо, побудував сторожові фортеці, заручився підтримкою сусідів. Він розумів, що водити хана за носа більше не зможе. Усякому терпінню є межа. Можливо, в той момент, коли Данило розмовляв з гінцем, ординці вже перетинали східні кордони Галичини.

Почувши різку відповідь, Улгохой вишкірив дуже білі дрібні зуби.

– Це і є твоя відповідь, князю? Так і передати?

– Ти глухий? – скипів Данило. – Або ти думаєш, що мені більше зайнятися нічим, як пояснювати тобі одне і те ж саме двічі?

– Добре ж… – продовжуючи шкіритися, як собака, якому пригрозили палицею, тартарин позадкував. – Нехай повернуть мені коня. Швидше за вітер помчу я на батьківщину, щоб донести до Володаря всесвіту твої слова.

«Поповзеш, а не полетиш», – подумав Данило.

– Діонісію! – крикнув він.

– Так, князю? – відгукнувся воєвода і негайно з’явився на веранді.

– Вели забрати зброю і коней у приїжджих, що за воротами залишилися. Чинитимуть опір – убивай. Ні – хай живуть. Просто женіть усіх утришия.

– Це мій почет! – Улгохой навіть підстрибнув від обурення. – Я посол Бату-хана! Ти зобов’язаний забезпечити мені недоторканність!

– Хіба тебе хтось чіпає? – гордовито здивувався Данило. – У Батия переді мною боржок. Він багато моїх коней у Сараї погубив. Я беру лише те, що мені належить. І більше не кажи жодного слова, гінцю. Не хочу чути твого дзявкотіння, зрозумів мене?

Улгохой зрозумів. Данилові, що пішов, не довелося повертатися, щоб покарати його за непослух. Коли він піднявся на терасу, ханського посланця вже виводили з двору. Провівши його похмурим поглядом, Данило увійшов до своїх покоїв.

Марійона виросла перед ним як з-під землі. Її обличчя було дуже бліде, коли вона промовила:

– Ох, чоловіче мій милий, що ж буде тепер?

– Війна, – коротко відповів Данило і важко опустився у своє улюблене крісло з головами птаха Сирин на підлокітниках.

– Ти сміливий, – сказала Марійона. – Я це завжди знала. А тепер бачу, що ти ще й хитрий.

– Ти про що?

– Не просто ж так коней у посольства відібрав?

Данило усміхнувся:

– Здогадалася, виходить?

– Ти хочеш, щоб вони не скоро додому потрапили, – кивнула Марійона.

– Їх це надовго не затримає, – зітхнув Данило, гладячи пальцями і без того гладкі дерев’яні візерунки крісла. – Куплять інших коней дорогою.

– Як ти пошлеш ратників попереду них, то ні, – сказала Марійона.

Данило подивився на неї зі схвальним подивом:

– Ти, як я бачу, теж не проста.

– Батько Товтівіл мене багатьох премудростей військових учив. Бог не дав йому спадкоємця. Так я йому замість сина була.

Вислухавши дружину, Данило покликав Діонісія, наказав подбати про те, щоб ординці до самого кордону своїми ногами йшли. Потім ласкаво поманив Марійону і сказав:

– Ходімо в опочивальню. Навчиш мене ще чого-небудь.

Хіба вона могла відмовити йому в цьому проханні?

І пішли вони туди, і лягли вони на ліжко, і кохалися. А потім, прибравши спітнілі пасма волосся з чола чоловіка, Марійона запитала, чи сам Батий поведе Орду в новий похід.

– Не думаю, – сказав Данило, дивлячись у стелю. – Я радився з воєводами й боярами. Ми всі вважаємо, що він нацькує на нас Куремсу.

– Яке страшне ім’я. – Марійона пощулилася і міцніше притулилася до гарячого боку чоловіка. – Вовк.

– Ні, він людина. Один із п’яти головних володарів Орди. Не такий важливий, як Батий, але значніший від Картана.

– Ти його здолаєш?

– Один я лише тебе здолаю. – Данило затіяв було жартівливу метушню з усміхненою дружиною, але зупинився і спохмурнів. – З Ордою усім світом воювати доведеться. Никодим порадив мені простих мужиків у військо набирати. Як той Гордій, що в Тартарії загинув. Був звичайний хлібороб, а став ратник пречудовий.

– Але всіх на коней не посадиш, – нагадала Марійона. – І зброї не напасешся.

– Пішки підуть. З рогатинами і