Читати книгу - "Лялька"

class="subtitle">П’ятниця, 4 липня, 2014 [18.10]

Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.

Поїздка тривала чотирнадцять годин, і впродовж усього цього часу Форд був надзвичайно надокучливим, особливо після того, як на основних радіостанціях повідомили про передчасну смерть Ґарланда. Коли вони зупинилися на заправці, Вульф спробував додзвонитися до Бакстер, однак його лише переадресували на її автовідповідач. Фінлі змирився з думкою, що на решту шляху доведеться купити Форду пляшку горілки, сподіваючись, що так він хоча б ненадовго заткнеться.

— Тримай, Ендрю, — сказав Фінлі, повернувшись до авто.

Форд проігнорував його, і Фінлі важко зітхнув.

— Гаразд. Тримай, Святий Ендрю, помічнику вбивці дітей.

Форд почастував Фінлі розповіддю про те, як урятував «Палієві» життя від жорсткого, однак благородного вовка, і відтоді відмовлявся реагувати на будь-яке інше звертання, окрім повного титулу. Він ще вранці остаточно зіпсував їхній день, відмовляючись покидати свою нікчемну квартирку в Пекгемі, і саме тому вони запізнилися на зустріч і тепер мусили повертатися до столиці у час пік.

Водосховище стало для них приємною несподіванкою. Вони вийшли з авто й поринули в гуркіт стрімкої води. Видовище вражало: сонце осявало милі блакитної води, оточеної лісом, а від берега до, як виявилося, горішньої кімнати затопленої башти ішов вузький сталевий місток. На світлих кам’яних стінах виднілися склепінчасті вікна, а залізний флюгер на верхівці мідно-синього шпиля, здавалося, знайшов собі там укриття від наступу води, яка вже заявила права на решту замку.

Під ненадійним на вигляд містком у воді відкривалася величезна порожнеча, яка безупинно засмоктувала водосховище в темряву внизу так, немов із Землі витягли величезну пробку, і мовби хотіла затягти останній шматок башти в безодню. Перед тим, як почати зворотну подорож, Вульф і Фінлі трохи помилувалися пейзажем.

Вульф голосно позіхнув і випрямився, не впевнений у тому, де вони знаходилися.

— Пізно заснув учора? — запитав Фінлі, силкуючись не порушувати обіцянки не лаятися, коли на світлофорі попереду нього нахабно проштовхнулося якесь «ауді».

— Якщо чесно, минулої ночі я не дуже добре спав.

Фінлі глянув на друга.

— То що ти тут і досі робиш, друзяко? — запитав він. — Просто йди. Сядь на літак і лети.

— Куди? Моє обличчя вліпили чи не в кожну газету на планеті.

— Ну, не знаю, тропічні ліси Амазонії, австралійські пустелі. Зможеш перечекати.

— Я ні, так не можу, бо потім решту життя доведеться озиратися через плече.

— А життя-то може виявитися не таким уже й довгим.

— Якщо ми впіймаємо його… усе скінчиться.

— А якщо ні?

Вульф знизав плечима. У нього не було на це відповіді. Засвітився зелений, і Фінлі рушив.

***

Коли Андреа повернулася до редакції, її зустріли гучними оваціями. Люди поплескували її по спині та бурмотіли поздоровлення, коли вона проходила повз них до свого столу. Вона усвідомлювала, що її блузка й досі заляпана фальшивою кров’ю вже мертвого чоловіка, попри всі намагання відтерти її у вбиральні відділення невідкладної допомоги.

Вона дуже хвилювалася про Рорі, адже він мусив залишитися у лікарні для періодичного промивання ран, щоб нейтралізувати кислоту, що навіть через вісім годин після того, що сталося, роз’їдала його плоть. Лікар попередив її, що Рорі, ймовірніше за все, втратить великий палець на правій руці, а окрім цього, могли постраждати й більш віддалені нерви, які відповідали за керування вказівним.

Неочікувані аплодисменти неодночасно й зніяковіло затихли. Андреа сіла. На екранах під стелею, уже всоте за день, у сповільненому режимі транслювали запис того, як Ґарланд горів живцем. Камера, яку Рорі впустив на підлогу, усе зафільмувала, а тріщина в лінзі ще й чудово обрамлювала кадр. Із раптовою огидою вона відвернулася й помітила написану від руки записку, яку для неї залишив Елайджа:

«Мої вибачення. Мусив іти. Справжній запис убивства: геніально! У понеділок вранці зустріч, щоб обговорити майбутнє, — ти заслужила. Елайджа».

Незрозуміле повідомлення могло означати лише те, що він планує запропонувати їй постійну посаду в штаті, про яку вона завжди мріяла, однак, замість захоплення, Андреа відчула порожнечу. Вона неуважно взяла на таці з поштою коричневий конверт й відкрила його. З нього на стіл щось випало. Андреа оглянула маленьку металеву смужку, а потім витягла фотографію, на якій вони з Рорі виходили з «МЕ London».

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — прочитала вона вголос.

Андреа витягла телефон і надіслала повідомлення Бакстер. Хоча цей другий лист від убивці й був величезною новиною і тільки ще більше підтвердив її права на історію, жінка вклала вміст конверта назад і замкнула в шухляді.

Більше в цю гру вона не гратиме.

***

Посеред дерев’яного столу з «Ікеа» стояло кілька нестійких свічок, і це було водночас і романтично, і ризиковано, адже могло спричинити пожежу. Тіа затримувалася, щоб зачинити салон, а тому Едмундс повернувся додому раніше за неї й відразу ж почав готувати вечерю. Коли вона повернулася додому, то була в захваті від того, що він доклав стільки зусиль, тому поклала до морозильника порцію напівфабрикатів, яку купила для себе дорогою додому. Розпалені білим вином і десертом «Вейтроус», вони насолоджувалися спільним вечором, як робили це ще до переведення Едмундса.

До того як піти з роботи, Едмундс роздрукував купу старих справ, які планував переглянути після того, як Тіа піде спати. Він заховав їх угорі на кухонних шафках, де Тіа зі зростом у п’ять футів ніколи не змогла б їх знайти, однак навіть із плином часу геть забув про них, аж доки розмова не зайшла про його роботу.

— Ти був там? — запитала Тіа, несвідомо погладжуючи випуклий животик. — Коли той бідолашний…

— Ні.

— Але твій бос була. Я чула, як заступник комісара згадувала її ім’я.

— Бакстер? Вона не те, що мій бос. Вона… Хоча гадаю, можна й так.

— То над чим ти працював, коли все це трапилося?

Вочевидь, Тіа намагалася виявити інтерес до його роботи. Хоча вся інформація була конфіденційною, Едмундс навіть подумати не міг, щоб відштовхнути наречену, тому вирішив розповісти найменш важливі аспекти розслідування, які