Читати книгу - "Шантарам"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 284
Перейти на сторінку:
в бій.

Коли все скінчилося, ми востаннє пройшли по всіх навколишніх закутках, перевіряючи, чи не лишилося там поранених і загиблих. Потім зібралися, щоб вислухати гірке повідомлення про результати пожежі. Загинули дванадцять душ, з них шестеро людей похилого віку і четверо дітей. Більше сотні отримали опіки і травми, здебільшого серйозні. Згоріло шістсот хатин — одна десята всього селища.

Джоні Сигар перекладав мені все те. Я слухав, нахиливши до нього голову, а дивився на Казима Алі, що читав траурний список. Перевівши погляд на Джоні, я побачив, що він плаче. До нас крізь натовп пробився Прабакер, і тієї миті Джоні сказав мені, що загинув Раджу — чоловік із сумним обличчям, що запросив мене жити в нетрищах. Його більше не було.

— Нам до біса поталанило! — радісно резюмував Прабакер, коли Казим Алі скінчив перераховувати втрати. Обличчя Прабакера було вкрите таким товстим шаром кіптяви, що його очі й зуби виблискували, немов у чорта.— Минулого року під час великої пожежі згоріла третина всього джопадпаті. Кожен третій будинок — понад дві тисячі! Калас[60]! І сорок душ загинуло. Це дуже багато, Ліне, повір мені. А цього року дуже вдала пожежа. І наші хатини уціліли! Нехай упокоїть Бгаґван[61] душу нашого брата Раджу.

У натовпі почувся якийсь шум, і ми побачили, що крізь юрбу пропихається гурт людей. Жінка з рятувальної команди несла на руках дитину, яку витягнули з-під уламків. Прабакер переклав мені її розповідь. Загорілися три сусідні хатини, вони завалилися і поховали під собою родину. Батьки цієї маленької дівчинки задихнулися, а вона лишилася жива. Обличчя і тіло її не постраждали, але ноги були обпалені, шкіра почорніла і порепалася. Дівчинка кричала від жаху і болю.

— Скажи їм, щоб вони бігли за нами, і допоможи мені дістатися до моєї хатини! — сказав я Прабакеру.— У мене є ліки і бинти.

Прабакер неодноразово бачив мою похідну аптечку, тож відразу зрозумів мене і крикнув щось Казиму Алі. Я почув тільки, як люди довкруги повторюють слова «ліки» і «доктор». Прабакер схопив мене за рукав і потягнув до хатини.

Розкривши аптечку на землі перед хатиною, я обмазав ноги дитини товстим шаром анестезуючої мазі. Дівчинці відразу ж полегшало: вона припинила кричати і тільки схлипувала, згорнувшись клубком на руках якоїсь жінки.

— Лікар, лікар...— загомоніли всі.

Тим часом сонце сховалося у водах Аравійського моря, м’яка зоряна ніч опустилася на місто. Казим Алі звелів принести декілька ламп, і ми працювали в цьому імпровізованому лазареті, надаючи допомогу потерпілим. Джоні Сигар і Прабакер виконували роль медбратів, санітарів і перекладачів. Найбільш поширеними травмами були опіки, порізи і глибокі рани, але у багатьох дим пошкодив дихальні шляхи.

Казим Алі Гусейн якусь хвилю стежив за нами, а потім пішов наглянути, як споруджують тимчасові притулки, ділять запаси води та готують вечерю. Коло мене раптом з’явилася чашка чаю. Його приготувала моя сусідка Радга. Відтоді як я сюди приїхав, у мене в роті не було й ріски, тож смачнішого чаю я не пив за все своє життя. За годину потому вона нагодувала мене прісними коржиками, рисом і бгаджі[62]. Овочі, приправлені каррі та іншими спеціями, були чудові, я навіть витер полумисок шматком хліба.

Вже звернуло за північ, коли Джітендра потягнув мене за рукав у мою хатину, де на землі було розстелено ковдру ручної в’язки. Роздягнувшись, я упав на неї й поринув у сон.

Коли я розплющив очі, минуло вже сім годин (мені здалося, сім хвилин збігло), а наді мною схилилося обличчя Прабакера. Я моргнув і протер очі. Це таки був Прабакер — він сидів навпочіпки, підперши голову руками.

О ліву руч навпочіпки сидів Джоні Сигар, праворуч — Джітендра.

— Доброго ранку, Лінбаба! — сказав він, зустрівшись зі мною поглядом.— Ти так голосно хропеш... Джоні сказав, можна подумати, тут бика прив’язали.

Джоні підтвердив це кивком, а Джітендра з боку на бік похитав головою.

— Стара Сарабаї знає засіб від хропіння,— сповістив мені Прабакер.— Вона увіткне тобі в носа дуже гострий шматочок бамбука завдовжки як мій палець. І після цього — ніякого хропіння. Бас! Калас![63]Я сів на ковдрі і потягнувся — спина і плечі заклякли. Очі ще різало після боротьби з вогнем, а волосся, здавалося, просякло димом. Все приміщення пронизувало вранішнє сонце, що проникало крізь дірки в стінах.

— Що ти тут робиш, Прабу? — запитав я роздратовано.— Давно ви так сидите?

— Не дуже давно, Ліне. Може, з півгодини.

— Знаєш, це не дуже гарно,— пробурчав я.— Сидіти і дивитися, як людина спить.

— Пробач, Ліне,— відповів він спокійно.— Ми в Індії можемо дивитися іноді, як кожен спить. Ми говоримо, що спляча людина — друг всього світу.

— Твоє лице таке добре, коли ти спиш, Ліне,— додав Джоні Сигар.— Я був дуже здивований.

— Не можу вам передати, як багато це означає для мене, хлопці. Отже, можна розраховувати на те, що я бачитиму вас тут щоранку?

— Ну, якщо ти цього дуже хочеш, Ліне,— погодився Прабакер, схоплюючись на ноги.— Сьогодні ми просто прийшли, щоб сказати тобі, що твої пацієнти готові.

— Мої... пацієнти?

— Так. Подивися.

Вони відчинили двері, і сонце хльоснуло мене в очі. Заморгавши, я вийшов надвір і виявив біля хатини душ із тридцять, як не більше. Вони сиділи навпочіпки, утворюючи чергу, хвіст якої пропадав десь за рогом.

— Лікар, лікар...— пролунали голоси.

— Ходімо,— смикнув мене за рукав Прабакер.

— Куди?

— Спочатку в туалет,— відповідав він життєрадісно.— Ти ж повинен зробити спорожнення, хіба ні? Я тобі покажу, як ми робимо спорожнення на довгій бетонній греблі. Там усі хлопчики і молоді люди роблять спорожнення просто в океан. Просто треба сісти навпочіпки, щоб твої сідниці дивилися у бік океану. А потім ти помиєш своє добре лице душем, і буде чудовий сніданок. А після цього ти можеш легко привести в порядок своїх пацієнтів. Жодних проблем.

Ми попрямували уздовж черги. Тут були молоді і старі люди, чоловіки і жінки. Їх обличчя були вкриті саднами і синцями, обпечені руки кровили і були в пухирях. Дійшовши до повороту, я з жахом побачив, що черга там не кінчається і тягнеться ще далеко-далеко.

— Але... як же я піду? — пробурмотів я.— Вони ж чекають.

— Почекати — це не проблема,— відповідав Прабакер безтурботним тоном.— Вони і так чекають вже понад годину. Якби

1 ... 49 50 51 ... 284
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шантарам"