Читати книгу - "Стань сильнішим"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 62
Перейти на сторінку:
по клавішах я почувалася краще. Я писала і редагувала, писала і редагувала. Закінчивши, я скопіювала лист і вставила його в повідомлення, адресоване Памелі. Лише на частку секунди, перш ніж натиснути «Відправити», я запанікувала. Невпевненість затопила мене з головою. Важко подолати вогонь вогнем, якщо немає прикриття. Мені була потрібна підтримка і дещиця схвалення.

Окрім того, що я перфекціоністка і ретельна виконавиця, я експерт в опитуваннях. Маєш сумніви — зроби соціологічне опитування! Зателефонувавши кільком друзям, я пояснила їм ситуацію і попросила поради. Після п’яти дзвінків я упевнилася, що: 1) вона і справді пласкопика, пасивно-агресивна дурепа; 2) я не повинна надсилати цього листа. Двоє моїх друзів вважали, що це поставить під загрозу мої шанси працювати для цієї великої організації; одна подруга сказала, що уникає конфліктів за будь-яку ціну і радить мені чинити так само; а двоє інших друзів вважали, що це марнування мого часу і енергії.

Я не була упевнена. Я склала чудову відповідь. Мені не хотілося викидати такий витвір мистецтва. Плюс у мене була можливість зробити боляче тому, хто заподіяв біль мені, а така можливість з’являється не щодня. Нарешті я роздрукувала лист Памели і свою відповідь та поклала їх до сумки. Наступного дня я мала зустрітися з Діаною. Вона може допомогти ухвалити рішення.

Я гепнулася на диван Діани, витягнула листи і сказала: «Мені потрібна твоя допомога. Я божеволію». Ми обоє гмикнули, а потім я пояснила: «Насправді ні. Просто одна ситуація доводить мене до сказу — про божевілля загалом не йдеться».

Я розповіла Діані усю історію. Розповіла, як Памела перетнула межу, розповіла про обід і про все. Потім вголос прочитала лист Памели. Діана скривилася. Я зауважила її гримасу і запитала:

— Доволі паскудно, так?

Діана відповіла:

— Так, загалом паскудно.

Я сказала, що вважаю Памелу пласкопикою пасивно-агресивною дурепою і що всі мої друзі теж так вважають. Діана кинула на мене погляд, який промовляв: «Мене не цікавлять результати твого опитування». Діана не схвалювала моєї звички покладатися на думку інших.

— Гаразд, у будь-якому разі... ти готова почути мою відповідь?

Діана відповіла згодою.

Я розгорнула аркуш із листом і почала читати:

«Шановна Памело,

я отримала вашого листа щодо можливості співпраці у майбутньому. Я надсилаю копію цього листа Шеріл, вашій керівниці, оскільки він стосується вас обох.

У мене є деякі серйозні застереження щодо співпраці з вашою організацією. Під час нашого обіду в Маямі ви сказали, що ваші начальники «недоумкуваті і думають лише про гроші». Я не впевнена, чи це точний опис атмосфери у вашій організації, чи лише недоречний вислів щодо вашого розчарування роботою. Однак я вважаю ці коментарі украй непрофесійними, особливо якщо вони належать людині, яка публічно представляє таку шановану організацію.

По-друге, я розумію ваше бажання стати лектором; проте мене занепокоїло, коли ви згадали, що розмірковуєте над тим, щоб сказати керівництву, ніби ви не змогли знайти відповідного промовця, з надією, що вони запросять виступати вас. Хоча я згодна з вашою заявою про те, що диплом не є обов’язковою умовою для того, щоб стати успішним оратором, я щиро сподіваюся, що ви розумієте необхідність навчання і професійної підготовки. Незалежно від ваших талантів, ваше позиціонування себе як фахівця в галузі психічного здоров’я матиме серйозні етичні наслідки для вашої організації.

Знову ж таки, я ціную те, що ви порекомендували мене Шеріл; проте, перш ніж погодитися виступати під час заходів вашої організації, мені потрібні деякі пояснення щодо осторог, викладених у цьому листі.

Усього найкращого, Брене Браун,

доктор наук, ліцензований фахівець у галузі соціальної роботи».

Я сяяла від утіхи. Мені здавалося, наче я аж виросла, читаючи цього листа. Я відчувала гордість і пиху, наче третьокласниця, яка читає матері подячну грамоту від вчителя.

Діана промовила:

— Ого! Ти поставила в копію її начальницю. Вирішила залишити від неї ріжки та ніжки, еге ж?

Я всміхнулася:

— Як каже мій тато, «біда тобі, воле, коли корова тебе рогом коле».

Діана мить помовчала, а потім відповіла:

— Авжеж. Але скажи мені… коли ти уявляєш, як Памела читає цей лист, що, на твою думку, вона має відчувати? Що ти хочеш змусити її відчути, коли вона читатиме цей лист, знаючи, що її начальниця отримала копію?

Мнучи аркуші, я розмірковувала, із чого почати. Я упевнена, що на підсвідомому рівні знала, які відчуття хочу викликати в ній, і я знала, що саме це бажання спонукало мене написати так. Я поміркувала якусь хвилину, а потім відповіла Діані:

— Я хочу, аби вона відчула себе нікчемою. Хочу, аби відчувала себе викритою. Хочу, аби відчула страх, наче її упіймали. Хочу, щоб вона корчилася від сорому… Хочу...

Пекуча хвиля здійнялася від грудей до мого обличчя, пропікаючи наскрізь. Того разу це не був вогонь люті — це був повільний опік істиною. Жахлива тиша сповнила повітря кімнати, яка зробила те, що завжди робить, коли на мене спадає болюче прозріння, — стала нестерпно задушливою. А я відчувала себе нестерпно нікчемною.

І, наче цього було недостатньо, на обличчі Діани з’явився знайомий мені дивний вираз — як завжди, коли вона мусить сидіти в тиші, поки я осягаю істину. Вона примружила очі, трохи стиснула губи і дивилася на мене поглядом матері, котра спостерігає за дитиною, яка нарешті щось второпала. Я знала цей погляд: я сама дивилася так безліч разів — як мати, як викладач і як соціальний працівник.

Її обличчя промовляло: «Мені це також не подобається, але саме тому ми тут. Просто тримайся. Я не можу зцілити тебе від страждань, але я поруч, щоб допомогти тобі подолати їх».

Я поклала на диван свої листи. Потім скинула туфлі, притиснула коліна до грудей і обійняла їх, притулившись чолом до ніг. Я завмерла.

— О боже! Не можу в це повірити. Це жахливо! — Я повільно повторила щойно сказані слова. — Я хочу, аби вона відчула себе нікчемою і викритою дурепою. Хочу, щоб їй було соромно, страшно і принизливо. Хочу, щоб вона відчувала себе самозванкою, упійманою на гарячому.

Діана досі мовчала. Це було доброзичливе, поблажливе, життєдайне мовчання. Вона зуміла допомогти мені повірити у нормальність божевілля. Як би божевільно ми не поводилися, ми залишаємося собою, і єдина небезпека такого стану — нерозуміння того, що саме ти робиш і навіщо. Мені ніколи не соромно при Діані. Ніколи.

Не підводячи голови, я сказала:

— Я усе досконало розумію, але ненавиджу це відчуття. Це маячня...

Діана завжди знає, що треба сказати у такій ситуації: нічого.

Поки я тулилася чолом до колін, я зрозуміла, що мала сказати це вголос. Десять років вивчення сорому навчили мене робити те, що лякає і, на перший погляд, суперечить здоровому глузду — говорити про свій сором. Я мала сказати вголос: «Мені так соромно за неправильно вимовлені слова і таке інше. Я відчуваю себе дурненькою і нікчемною, викритою і зганьбленою, наляканою самозванкою, упійманою на тому, що вдавала розумну».

Ми ще довго сиділи мовчки. Звісно, я хотіла, аби саме Памела відчула себе викритою самозванкою, бо саме так почувалася зараз я. Я ніколи не напишу вдосталь книжок і не отримаю стільки наукових звань, аби відповідати стандартному уявленню про високочолих

1 ... 49 50 51 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стань сильнішим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стань сильнішим"