Читати книгу - "Ґолем"

вдячного

Іноценза Харусека».

Глибоко вражений, я відклав листа. Я не міг навіть радіти звістці про своє недалеке звільнення.

Харусек! Бідолаха! Наче брат, турбувався він про мою долю. Вдячний лише за те, що колись я подарував йому 100 флоринів. Якби ж я ще хоч раз зміг потиснути йому руку!

Чуття підказувало мені: так, він має рацію, цього ніколи вже не станеться.

Я уявив його собі: гарячково-блискучі очі, кістляві плечі сухотника, високе, шляхетне чоло.

Хтозна, можливо, усе пішло б інакше, якби цьому зів’ялому життю вчасно простягнули руку помочі.

Я ще раз перечитав листа.

Скільки логіки було в божевіллі Харусека! Та чи божевільний він?

Мені стало соромно, що я, хай навіть на мить, допустив собі таку думку. Хіба натяки не достатньо промовисті? Він такий самий, як Гіллель, як Міріам, як я, зрештою, він — людина, якою володіє власна душа, веде через загрозливі провалля та ущелини життя до засніжених верховин землі обітованої.

Чи не був він з усіма своїми помислами, спрямованими на вбивство, чистішим за тих, хто з погордою до інших похвалявся виконанням завчених приписів невідомого, містичного пророка?

Він дотримався заповіді, продиктованої могутнім інстинктом, не думаючи про винагороду ні на цьому, ані на тому світі.

Хіба не було те, що він зробив, найблагочестивішим виконанням обов’язку в найглибшому сенсі цього слова?

Боягузливий, підступний, кровожерний… складна злочинна натура з хворою уявою, — я достоту ніби чув присуд юрби, яка зазирала йому в душу, присвічуючи підсліпуватими ліхтарнями; тієї запіненої люттю юрби, якій ніколи не збагнути, що отруйний осінній крокус у тисячі разів прекрасніший, аніж корисна зелена цибуля…

Знову заскреготів засув, і я почув, як до камери ввіпхнули новачка.

Я навіть не обернувся, усе ще перебуваючи під враженням прочитаного.

Жодного слова про Ангеліну чи Гіллеля…

Воно й не дивно: Харусек, вочевидь, писав у поспіху, це помітно з почерку…

Чи не передадуть мені ще одного листа від нього?

У глибині душі я леліяв сподівання на наступний день, коли нас виведуть на спільну прогулянку у подвір’я в’язниці. Комусь з батальйону найлегше було саме там тицьнути мені в руку цидулку.

Тихий голос налякав мене, вихопивши з задуми.

— Чи дозволите, пане, відрекомендуватися? Мене звуть Лапондер. Амадеус Лапондер.

Я обернувся.

Невисокий, худорлявий, ще доволі молодий чоловік у вишуканому одязі, тільки без капелюха, як і всі арештанти слідчої тюрми, поштиво мені вклонився.

Він був гладко поголеним, мов актор, а його великі, блискучі, світло-зелені очі мигдалевої форми мали у собі щось дивне, ніби дивилися просто на мене, та водночас кудись повз мене. Була в них… порожнеча.

Я пробурмотів своє ім’я, вклонився у відповідь і вже хотів було знову відвернутися, однак ніяк не міг відірвати погляду від того чоловіка, який так моторошно подіяв на мене своєю застиглою усмішкою, підняті догори кутики вуст, здавалося, назавжди закаменіли на його обличчі.

Гладенькою, прозорою шкірою, дівочим тонким носиком з ніжними ніздрями, він був схожий на статую китайського Будди з рожевого кварцу.

— Амадеус Лапондер, Амадеус Лапондер, — водно я повторював сам до себе. — Який злочин він міг вчинити?

Місяць

— Ви вже були на допиті? — поцікавився я за якийсь час.

— Щойно звідти… Сподіваюся, я ненадовго потурбую Вас тут… — люб’язно відповів пан Лапондер.

«Бідолаха, — подумав я, — навіть не здогадується, що чекає тут арештанта під слідством…»

Я хотів потроху його підготувати:

— Після перших найважчих днів поволі звикаєш до відсиджування часу…

Чоловік прибрав люб’язної міни на обличчі.

Пауза.

— Довго тривав допит, пане Лапондер?

Новачок розсіяно усміхнувся.

— Ні. Мене лише запитали, чи я зізнаюся, і звеліли підписати протокол.

— Ви підписали зізнання? — мимоволі вихопилося мені.

— Звісно!

І сказав так, ніби це само собою зрозуміло.

Напевно, нічого поважного, припустив я, якщо він не виказує жодних ознак хвилювання. Ймовірно, виклик на дуель або щось подібне.

— Я, на жаль, вже дуже довго тут, здається, ніби все життя, — мимоволі зітхнув я, а його обличчя відразу прибрало співчутливого виразу. — Бажаю Вам цього не зазнати, пане Лапондер. Судячи з усього, Вас скоро відпустять…

— Хтозна… — спокійно відповів чоловік, однак слова його прозвучали з якоюсь загадковою двозначністю.

— Гадаєте — ні? — усміхнувся я.

Він похитав головою.

— Як це розуміти? Що ж такого страшного Ви скоїли? Вибачте, пане Лапондер, запитую не так з цікавості, як зі співчуття…

Якусь мить він повагався, а тоді мовив, навіть бровою не повівши:

— Убивство зі зґвалтуванням.

Мене наче обухом по голові вдарили.

Від огиди та жаху я й слова не міг вимовити.

Чоловік, здавалося, це помітив і делікатно відвів убік погляд, але навіть найменшим порухом м’язів на незворушному обличчі з застиглою усмішкою не виказав образи несподіваною зміною в моїй поведінці.

Ми більше не обмінялися жодним словом, мовчки дивилися один повз одного…

Коли з настанням темряви я уклався до сну, Лапондер одразу наслідував мій приклад, зняв одяг, охайно повісив на цвяха, простягнувся на лежаку і, судячи з глибокого, спокійного дихання, тієї ж миті міцно заснув.

Я ж усю ніч не міг знайти собі спокою.

Усвідомлення, що цей покруч зовсім поряд зі мною, і я змушений дихати одним повітрям з ним, наганяло на мене такої огиди й страху, що всі враження минулого дня — лист Харусека, останні події — відійшли десь далеко на задній план.

Я ліг так, щоб постійно бачити вбивцю, бо не зміг би витримати його присутності за спиною.

Камеру примарно освітлював місяць, тож я міг бачити Лапондера, непорушного, майже закляклого.

У його рисах з’явилося щось мертвецьке, а напіврозтулений рот тільки посилював враження.

За кілька годин він жодного разу не змінив положення тіла. Лише далеко за північ, коли тонкий місячний промінчик упав на його обличчя, його щось ніби стривожило, він без упину ворушив губами, немов розмовляв уві сні. Здається, повторював ті самі слова або речення з двох слів… Щось схоже на: «Відпусти мене. Відпусти мене. Відпусти мене».

Минуло кілька днів, я не звертав на нього жодної уваги, він теж ні словом не порушував мовчання. Далі залишався люб’язним, миттю помічав мою потребу розім’ятися і, сидячи на лежаку, ввічливо підбирав ноги, аби я мав, куди ходити.

Я вже й докоряти собі почав за суворість, але при всьому бажанні ніяк не міг позбутися відрази до нього. Хоч як намагався звикнути до його присутності, усе було надаремно.

Навіть уночі не міг спати. Засинав заледве на чверть години.

Щовечора повторювався той самий ритуал: він поштиво чекав, доки я ляжу, тоді роздягався, педантично розгладжував складки