Читати книгу - "Меч приречення"

то, на відміну від тебе, я про це дискутувати не звик, — різко відповів Геральт. — Ані пісеньки про це складати. Дякую за те, що ти про неї сказав, бо, може, справді застеріг мене від дурної помилки. Але на цьому годі. Я вважаю тему вичерпаною.

Горицвіт якусь мить лежав мовчки і нерухомо, але Геральт надто добре його знав.

— Знаю, — врешті сказав поет. — Вже все знаю.

— Гівно знаєш.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Геральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся з тією іншістю, з тим, що вважаєш ненормальністю. Ти з тою ненормальністю нахабно накидаєшся, не розуміючи, що для більшості людей зі здоровим глуздом, ти найнормальніший під сонцем і щоб усі були такими нормальними. Що з того, що маєш швидшу реакцію, вертикальні зіниці при сонці? Що бачиш напотемки як кіт? Що знаєшся на чарах? Ото ще мені диво. Я, мій любий, знав колись корчмаря, який міг десять хвилин без перерви вітри пускати, і то ще так, що вкладалися в мелодію псалму «Вітай же, зоре порання». А, попри цей, що не кажи, небуденний талант, був то найнормальніший з нормальних корчмарів, мав жону, дітей і паралізовану бабку…

— І можеш пояснити, що це має спільного з Ессі Давен?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, що Оченя зацікавилася тобою через нездорову, навіть перверсійну цікавість, що дивиться на тебе як на рарога, двоголове теля чи саламандру в звіринці. І одразу ж набурмосився, дав їй при першій же оказії одкоша, відбив удар, якого вона не завдала. Адже ж я був свідком. Свідком подальшого перебігу подій я вже не був, але помітив її втечу із зали та бачив її порожевілі ягоди[49], коли ви повернулися. Отак, Геральте. Я тебе застерігаю перед помилкою, а ти вже її зробив. Ти хотів відомстити їй за нездорову, на твою думку, цікавість. Вирішив ту цікавість використати.

— Ще раз кажу: маячиш.

— Ти спробував, — незворушно вів далі бард, — чи не вдасться піти з нею на оборіг, чи не буде їй цікаво, як то воно: кохатися з диваком, з відміною-відьми́ном. На щастя, Ессі виявилася розумнішою від тебе і шляхетно змилувалася над твоєю дурістю, збагнувши її причину. Такий висновок роблю з того, що в тебе не розтовчений писок.

— Це вже все?

— Все.

— Ну то добраніч.

— Я знаю, чого ти казишся і скрегочеш зубами.

— Ще б пак. Ти все знаєш.

— Я знаю, хто тебе так збочив, через кого ти не можеш зрозуміти нормальну жінку. Але ж і залізла тобі під шкіру твоя Єнніфер, ох і грінку ж убила, побери мене враг, якщо знаю, що ти в ній знайшов.

— Горицвіте, припини.

— Ти справді не волієш нормальну дівчину, таку, як Ессі? Що такого мають чародійки, чого б не мала Ессі? Хіба що вік. Оченя, можливо, не така вже молодісінька, але ж має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені колись зізналася Єнніфер після кількох келихів? Ха-ха… Сказала мені, що, коли вперше займалася цим із чоловіком, то було це рівно рік після того, як винайшли плуг на два лемеші.

— Брешеш. Єнніфер не терпить тебе. як морову язву, і нізащо б тобі не звірялася.

— Ну нехай вже тобі буде, зізнаюся, збрехав.

— Навіть не мусиш, я й так тебе знаю.

— Це так тобі тільки здається. Не забувай, — я складна натура.

— Горицвіте, — зітхнув відьми́н, уже насправді засинаючи. — Ти цинік, обіясник, ловелас та дурисвіт. І повір мені, що в цьому нічогісінько складного немає. Добраніч.

— Добраніч, Геральте.

V

— Ти рання пташка, Ессі.

Поетка усміхнулася, притримуючи куйовджене вітром волосся. Обережно вийшла на мол, оминаючи діри та перегнилі дошки.

— Я не могла проґавити можливість побачити відьми́на за роботою. Знову звинуватиш мене в надмірній цікавості, Геральте? Я й не криюся, — мені справді цікаво. То як виходить?

— Що як виходить?

— Ой, Геральте, — сказала. — Ти недооцінюєш мою цікавість, мій талант збирання та інтерпретування інформації. Я вже все знаю про лиху пригоду шукачів перлів та деталі твоєї умови з Агловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, охочого виплисти туди, в бік Драконячих Ікол. Знайшов?

Якусь мить він пильно на неї дивився, тоді раптово зважився.

— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.

— Бояться?

— Бояться.

— То як же ти збираєшся зробити розвідку без можливості виплисти в море? Як, не випливши, хочеш скрутити в’язи страховиську, що вбило ловців?

Він взяв її за руку і звів із помосту. Вони повільно пішли краєм моря, по кам’янистому пляжу, вздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер неводів, розвішаних на палях, серед розгойданих вітром завіс розпанаханих риб, що саме сушилися. Несподівано Геральт відчув, що товариство поетки зовсім йому не заважає, не є ні обтяжливим, ні незручним. Окрім того, мав надію, що спокійна і розумна розмова затре наслідки того дурного поцілунку на терасі. Той факт, що Ессі прийшла на мол, вселив у нього надію, що вона не ображена. Це його тішило.

— Скрутити в’язи страховиську, — гмикнув, повторюючи її слова. — Якби ж то я знав, як. Мені про морських страховиськ дуже мало відомо.

— Цікаво. Наскільки я знаю, у морі страховиськ значно більше, ніж на суші, як з точки зору кількості, так і якості видів. Здавалося б, що море може бути для відьми́нів непоганим полем слави.

— Але не є.

— Чому?

Він закашлявся, відвернувши обличчя.

— Експансія людей на море триває не так давно. Відьми́ни, натомість, були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми непридатні до битви зі створіннями, що заселяють море, хоча й справді там повно всілякого агресивного плюгавства. Але наші відьми́нські здібності недостатні, щоби протистояти морським потворам. Ці створіння для нас або завеликі, або мають надто міцний панцир, або ж надто добре пристосовані до своєї стихії. Або це все разом.

— А те страховисько, що вбило ловців? Ти не здогадуєшся, що це?

— Може, кракен?

— Ні. Кракен розбив би човна, а човен був цілим. І, як кажуть, повнісінький крові.. — Оченя ковтнула слину й помітно зблідла. — Ти не думай, що я хизуюся. Я зросла над морем, чимало всякого бачила.

— То що ж це було? Гігантська тевтида? Могла стягнути тих людей з палуби…

— Тоді не було б крові. Це не кальмар-тевтида, не кит-убивця, не черекон[50], бо ж ця істота не розбила й не перевернула човна. Вийшла на борт і там учинила різанину. Можливо, ти помиляєшся, шукаючи її в морі.

Відьми́н задумався.

— Я починаю тобою захоплюватися, Ессі, — сказав. Поетка зашарілася. —