Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

впадав у Юкон, стояв пост Компанії Гудзонової затоки. Але до нього було кілька сотень миль. Поголос також мовив, ніби ще за кілька сотень миль нижче були місії. Та це, правда, тільки чутки, мешканці Рудої Олениці ніколи там не бували. Вони пробиралися до цієї відлюдної землі через Чілкут і верхів’я Юкону.

На всілякі дрібні провини люди в Рудій Олениці не ввертали ніякої уваги. На пияцтво, бешкетування, круту лайку дивилися тут як на цілком природне й невід’ємне право кожного. Люди В Рудої Олениці були індивідуалісти, і священними вони вважали тільки дві речі: власність та життя. Там не було жінок, щоб ускладнювати їхню просту моральність. У таборі стояло лише три дерев’яні хатини — більшість населення, щось із сорок чоловіка, жила в наметах або в куренях. Тут не було в’язниці, куди можна було б кинути злочинця, бо тутешні мешканці, шукаючи та промиваючи золото, не мали часу, щоб хоч один день урвати на будівництво її. Та й скрута з їжею не допускала цього. Отож коли хто порушував права власності чи зазіхав на чиє життя, його кидали в човна й пускали Юконом за водою. Запас їжі, що йому видавали, був в обернено пропорційній залежності від серйозності злочину. Тим-то звичайний злодюжка міг одержати харчів на два тижні, а котрий значніший злодій — не більш, як половину цього. Убивця взагалі не одержував нічого. Визнаний винним у невмисному вбивстві отримував харчів на три дні, а то й на тиждень. І саме Маркус О’Браєн, обраний на суддю, визначав, скільки кому дати. Той, хто порушував закон, покладався на своє щастя. Юкон відносив його геть, і йому вдавалося або не вдавалося добитися до Берінгового моря. їжа на кілька днів давала йому змогу боротися за своє життя. Присуд без харчів практично означав смерть, хоч і тоді була мізерна надія — як до пори року.

Позбувшися Джека Арізонця і простеживши, поки він зовсім зник з очей, люди повернули з берега і пішли працювати кожен на свою ділянку, — усі, крім Кучерявого Джіма, що був власником єдиного на всю північ картярського закладу та ще й гендлював золотодайними ділянками.

Того дня сталися дві примітні події. Пізно вранці Маркусові О’Браєну поталанило. З однієї миски він намив золота на долар, з другої — на півтора, а з третьої — на два долари. Він натрапив на жилу. Кучерявий Джім заглянув у шурф, промив кілька мисок власноручно і запропонував О’Браєнові десять тисяч доларів за ділянку — п’ять тисяч золотим піском, а замість решти п’яти тисяч — половину прибутку від гри у фараона. О’Браєн відмовився.

Він тут задля того, щоб добувати гроші з землі, а не з своїх товаришів, — запально заявив О’Браєн. До того ж він і не любить гри у фараона. Та й оцінює він свою жилу куди більше, як у десять тисяч.

Друга примітна подія сталася пополудні, по тому як приплив Чижик Перлі і прив’язав свого човна під берегом. Він оце щойно повернувся з цивілізованого світу і мав газету, якій було тільки чотири місяці. Крім того, він привіз шість барилець віскі, що цілком призначалося для Кучерявого Джіма.

Таборяни полишили працю. Вони куштували віскі — по долару золотом за чарку, зважуючи те золото на Джімових терезах, І обговорювали новини. І все було б гаразд, якби Кучерявий не замислив підлого плану — спершу споїти О’Браєна, а тоді купити у нього ділянку.

Перша половина плану повелася йому чудово. Почали рано ввечері, а на дев’яту годину О’Браєн дійшов до тієї стадії, коли вже співається пісень. Він обійняв одною рукою Кучерявого Джіма за шию і навіть пробував завести пісеньку небіжчика Фергюсона про пташечок. Він гадав, що це цілком безпечно, бо єдина в таборі людина з артистичним чуттям пливе тепер за водою на Юконових хвилях із швидкістю п’ять миль на годину.

Але з другою половиною плану щось не в’язалося. Скільки віскі не вливав собі О’Браєн у горло, його все ніяк не можна було навести на думку, що прямий і дружній його обов’язок — продати свою ділянку. Щоправда, він вагався і кілька разів, здавалося, ледь-ледь не згодився. Але десь у глибині душі він собі п’яно посміювався, бо розумів гру Кучерявого Джіма, і йому подобалася карта, яку той йому здав: трунок дуже йому смакував. Віскі наливалося з окремого барильця і було разів у десять краще за питво з інших п’яти барилець.

Чижик Перлі в барі наповняв чарки решті поселенців Рудої Олениці, тоді як О’Браєн з Кучерявим провадили свою ділову пиятику на кухні. Та в О’Браєна була широка натура. Він вийшов у бар і повернувся з Муклуком Чарлі та Персі Леклером.

— Мої спільники в ділі, спільники в ділі,— оповістив він, одверто їм підморгуючи й простодушно усміхаючись до Кучерявого. — Я завше звіряюся на їхню думку, еге ж. Це гарні хлопці. Налий їм цеї вогняної водички, Джіме, та поговорім.

Це було трошки вже нахабнувато, та Кучерявий, швидко прикинувши цінність ділянки і згадавши, що з останньої миски він намив золота на сім доларів, вирішив, що ділянка варта додаткових збитків на віскі, навіть коли його продається в сусідній кімнаті по долару за чарку.

— Не хочу про це й говорити, — гикаючи, О’Браєн заходився пояснювати своїм приятелям справу від самого початку. — Хто? Я? Щоб оце я продав за десять тисяч доларів? Та ні в світі! Я сам викопаю золото, а тоді повернуся до нашої господньої країни, аж до Південної Каліфорнії; ото місцина, де мені пожити на схилі віку. Там я заведу… оце ж бо кажу, талі я заведу… а що я казав, що маю там заводити?

— Струсячу ферму, — кинув навмання Муклук Чарлі.

— Атож, саме це я й маю там завести. — О’Браєн раптом урвав і з острахом подивився на Муклука Чарлі.— А відки ти знаєш? Я ж ніколи не казав про це. Я тільки думав, що казав. Чарлі, ти вмієш читати думки. Вип’ємо ще по одній!

Кучерявий Джім налив склянки і мав приємність бачити, як зникло віскі на чотири долари, а на один долар він покарав себе салі, бо О’Браєн наполягав, щоб і господар пив нарівні з гістьми.

— Краще взяти гроші тепер, — доводив Леклер. — Бо два роки піде на те, щоб вибрати все з цеї ями, а ти міг би тилі часом виводити крихіток струсенят і вискубувати пір’я з великих струсів.

О’Браєн обміркував цю пропозицію і кивнув головою. Кучерявий Джім вдячно подивився на Леклера і знову