Читати книгу - "Спаситель"

class="p1">Недосвідчений, – міркував він. Між ними було метрів з п’ятдесят темної вулиці і, на відміну від вуличного грабіжника під мостом, цьому поліцейському забракло холоднокровності зачекати, поки жертві не залишиться шляхів відступу. Вдруге за вечір він добув з кишені свій «Л’яма-мінімакс» і не втікав, а натомість побіг у бік патрульної машини.

– Стій! – знов прокричав поліцейський.

Між ними було вже метрів тридцять відстані. Двадцять.

Він вистрелив.

Здебільшого люди переоцінюють ймовірність підстрелити людину з пістолета більш як двадцять метрів звіддаля. Утім, зазвичай, недооцінюють психологічний вплив звуку, порохового вибуху, що поєднується зі свистом та ударом свинцевої кулі, коли вона цілить у щось неподалік. Тож, коли кулею пробило вітрове скло, яке спершу побіліло, а потім розсипалось, на поліцейського це справило саме такий вплив. Сполотнівши, він упав навколішки, силкуючись втримати у руках важкий «Ієрихон-941».

Харрі та Халворсен одночасно вибігли з Хеймдалсгата.

– Туди! – прокричав Халворсен.

Молодик-патрульний досі стояв навколішки біля авто, тримаючи пістолет, націлений у небо. А віддалік вулиці виднілася спина у синій куртці, котру вони здаля бачили у коридорі.

– До «Ейки» біжить, – мовив Халворсен.

Харрі повернувся до водія, що підійшов до них.

– Ну ж бо, дай мені автомата.

Поліцейський передав йому зброю.

– Тільки ж він не…

Але Харрі вже побіг. Чув, як за спиною біжить Халворсен, але підошва у його ґумових «док мартенсах» набагато менше ковзала по кризі. Хлопець уже був далеко попереду, вже оббіг ріг Валс-гате, котра йшла уздовж парку. Тримаючи в одній руці автомат, Харрі зосередився на диханні, намагаючись бігти легко й рівно. Уповільнивши біг, на розі тримав автомат напоготові. Намагавсь вигнати зайві думки, висунув голову, глянув праворуч.

Ніхто його не чатував.

Зовсім незалюднена вулиця.

Але людина, подібна до Станкича, навряд чи настільки нетямуща, щоб забігти за будинок й сховатися за ним, адже то суцільні пастки із зачиненими дверима. Харрі глянув у бік парку, в якому великі білі прогалини відбивали вогні у будівлях, що оточують його. Ніби щось заворушилось? За шістдесят чи сімдесят метрів хтось обачно ступає по снігові. Синя куртка. Харрі помчав через дорогу, стрибнув, перескочивши через замет, впав долілиць, по пояс потонувши у білому пухкому снігові.

– Дідько!

Він впустив автомат. Постать у снігу озирнулася й рушила далі. Харрі порпався у снігу, шукаючи автомат й спостерігаючи, як Станкич гарячково борсається у сипкому снігу, на який неможливо обіпертися і який зводить нанівець будь-яку спробу просунутися уперед. Нарешті пальці намацали щось тверде. Харрі витягнув із снігу зброю, підвівся й рушив уперед. Він високо здіймав ноги, закидаючи їх якомога далі перед собою. За двадцять метрів стегна пекли від молочної кислоти, але відстань збавлялася. Хлопець ось-ось дістанеться стежки для пішоходів і вивільниться із снігової драговини. Зціпивши зуби, Харрі спромігся додати швидкості. Наразі між ними метрів п’ятнадцять. Недалечко. Впавши долілиць у сніг, Харрі схопив автомат так, щоб був напоготові. Здмухнув із прицілу сніг, зняв із запобіжника, переставив на режим одиночного стріляння й засів чатувати, поки супротивник вирине проти світла вуличного ліхтаря біля стежини.

– Police! – Харрі не встиг поміркувати, як кумедно буде англійською команда «стій!», як сам уже крикнув: – Freeze!

Чоловік продирався снігом далі. Харрі притиснув пальцем курок.

– Стій! Стрілятиму!

За п’ять метрів хлопець вийде на стежину.

– Цілитиму в голову! – застеріг Харрі. – І не схиблю!

Станкич кинувся уперед і, схопившись обіруч за ліхтарний стовп, виліз із снігу. Харрі побачив у перехресті прицілу синю куртку. Глибоко зітхнув і, намагаючись заглушити імпульс у проміжному мозкові, який, за логікою еволюції, забороняв вбивати подібних до себе, зосередив увагу на техніці, на плавкому натисканні, а не на рвучкому спускові. Відчув, як піддається пружина, почув металеве клацання, але відбою у плече не було. Осічка? Він знову натиснув на курок. Знову клацання.

Чоловік уже вийшов на стежину, розсипаючи навколо себе сніг, й пішов важким, повільним кроком. Озирнувшись, глянув на Харрі. Той не ворушився. Станкич спинився, звісивши руки уздовж тулуба. Як сновида, спало на думку Харрі. Станкич звів руку догори. Харрі побачив пістолет, зрозумів, що у цьому снігу він лежить геть безпорадний. А Станкич приставив руку до скроні, ніби іронічно віддавши йому честь. Розвернувся й стрімким кроком пішов стежкою.

Харрі заплющився, серце шалено калатало в грудях.

Коли він дістався стежки, хлопець уже давно загубився у темряві. Харрі перевірив магазин у автоматі. Звісно. Раптом його охопила лють, і він жбурнув зброю убік – бридкою чорною птахою автомат виступив на тлі стіни готелю «Плаза» й, тихо плюснувши, потонув у воді.

Коли підійшов Халворсен, Харрі стояв у заметі з цигаркою у роті.

Халворсен нахилився, обіпершись долонями у стегна, груди ходором ходили вгору-вниз.

– Але ж ти й летів! – прохрипів він. – Зник?

– Втопився! – відповів Харрі. – Ходімо назад.

– А де автомат?

– Хіба ти не про нього питав?

Халворсен, глянувши на Харрі, вирішив не розпитувати далі.

Біля Притулку стояли дві патрульні автівки із синіми мигалками. Натовп людей, що тремтіли від холоду, тримаючи довгі об’єктиви, юрмився біля дверей, котрі, найпевніше, було зачинено. Харрі та Халворсен йшли униз вулицею Хеймдалсгата. Халворсен саме закінчував розмовляти по мобільнику.

– Чому, коли я споглядаю щось таке, мені завжди на гадку спадає черга на порнофільм? – спитав Харрі.

– Репортери, – мовив Халворсен. – Як вони винюхали, що тут щось коїться?

– Спитай у жовторотика, котрий керував радіозв’язком, – відповів Харрі. – Закладаюся, він розплескав язиком. – Що кажуть з оперативного центру?

– Вони враз відправили всі доступні патрульні машини до річки. З оперативного відділку висилають десяток піших поліцейських. Яка твоя думка?

– Він не дурень. Не знайдуть вони його. Зателефонуй Беаті, нехай приїде.

Один з репортерів, зауваживши, що вони наближаються, поспішив назустріч.

– То як, Харрі?

– Спізнився, Єндеме?

– Що коїться?

– Та нічого надзвичайного.

– Невже? Хтось прострелив вітрове скло на поліцейській машині.

– Хто таке сказав? Як на мене, його просто вибили, – не зупиняючись бовкнув Харрі, але репортер не вгамовувався.

– Поліцейський, який сидів у авто, каже, що скло розтрощено пострілом.

– Та ну? Треба з ним погомоніти. Даруйте, панове! – мовив Харрі.

Журналісти знехотя розступилися, Харрі постукав у двері під’їзду. Задзижчали камери, заклацали фотоспалахи.

– Чи це має стосунок до вбивства на Егерторг? – випалив один з репортерів. – Чи мають до цього стосунок люди з Армії спасіння?

Двері розчинилися, поліцейський-водій визирнув на вулицю. Трохи відступив убік, Харрі та Халворсен просунулися у будівлю. Проминули стійку адміністратора, коло якої, уп’явши погляд у пустку перед собою, сидів на стільці понурий молодий поліцейський, а перед ним навшпиньки сидів колега й щось тихо розповідав.

Двері у номері 26 на другому поверсі досі стояли розчинені навстіж.

– Обережно, спробуйте