Читати книгу - "Спаситель"

нічого не чіпати, – мовив Харрі до водія. – Пані Льонн познімає відбитки пальців та збере сліди ДНК.

Вони роззирнулися, повідчиняли шафи, позазирали під ліжка.

– Святий Боже! – вигукнув Халворсен. – Геть нічого. У хлопця з речей лише те, у що вбраний.

– Він, звісно, щоб мати змогу провезти у країну зброю, мусив мати якусь валізку абощо, – мовив Харрі. – Отже, він десь її полишив. Чи поклав у камеру схову.

– В Осло у наш час небагато камер схову лишилось.

– Міркуй.

– Та-ак. Камера схову в одному з готелів, де він мешкав? Чи автоматична, на Центральному вокзалі?

– Розвивай думку.

– Яку саме?

– Про те, що він зараз у місті, вночі, то десь є і його валіза.

– Може, саме зараз вона йому знадобиться. Я зателефоную в оперативний центр, скажу, щоб послали людей у «Скандію» і на Центральний вокзал… у яких готелях Станкича ще було зазначено серед гостей?

– У «Редіссон-САС», що на Хольбергсплас.

– Дякую.

Повернувшись до водія, Харрі спитав, чи не бажає він випалити цигарку. Вони зійшли вниз через запасний вихід. У засніженому садочку на дворищі палив якийсь стариган, дивлячись у небо й не звертаючи на них жодної уваги.

– Як справи у вашого колеги? – спитав Харрі, підставляючи запальничку до цигарки водія та до своєї власної.

– Нічого, майже очуняв уже. Репортерів чорти принесли.

– Ви не винні.

– Винний. Він повідомив мені по рації, що якийсь чоловік зайшов у Притулок. Я мав би краще натренувати його стосовно такого.

– Натренувати треба було б ще в дечому.

Водій кинув швидкий погляд на Харрі. Двічі кліпнув очима.

– Мені прикро. Я намагався застерегти, але ви чкурнули.

– Гаразд, але чому?

Край цигарки спалахнув яскраво, коли водій затягнувся.

– Переважно всі здаються, щойно помітивши дуло автомата, – відповів він.

– Я спитав не про це.

М’язи на вилицях напружились і враз розслабились.

– Це давній випадок.

Харрі гмикнув, глянув на поліцейського.

– Всі мають давні випадки. Але це не означає, що ми наражаємо на смертельну небезпеку колег і ходимо з порожнім магазином.

– Ваша правда, – поліцейський кинув недопалок, котрий, шиплячи, зник у свіжому снігу. Глибоко-глибоко зітхнув: – Ви не матимете клопоту, Холе. Я підтверджу те, що у вашому звіті.

Харрі тупцяв, пильно дивлячись на свою цигарку. Цьому поліцейському років п’ятдесят. Небагато таких ще їздить у патрулі.

– Чи я почую про ваш давній випадок?

– Та ви вже чули про нього.

– Гм. Молодик?

– Двадцять два роки. Несудимий.

– Летальний кінець?

– Спаралізований від грудей і нижче. Я поцілив йому у живіт, але куля пройшла навиліт.

Старий закашлявся. Харрі глянув на нього. Він тримав цигарку, утримуючи її двома сірниками.

Молодий поліцейський досі сидів на стільці, колега втішав його. Харрі попросив дбайливого утішника відійти, а сам сів навшпиньки.

– Кризова психіатрія не зарадить, – мовив він блідому хлопчині. – Сам упорайся.

– Але ж…

– Ти наляканий, бо гадаєш, що був на волосину від смерті. Але воно й близько не так. Він цілився не у тебе, він стріляв у машину.

– Але ж… – повторив хлопчина мляво.

– Цей чолов’яга – професіонал. Свідомий, що, застреливши поліцейського, не матиме жодного шансу на порятунок. Він стріляв, щоб налякати тебе.

– Звідки ви знаєте?…

– Він і у мене не стріляв. Скажи собі це й зможеш заснути. А психолог для тебе – марнування часу, його потребують інші. – Суглоби в колінах сухо хруснули, коли Харрі випростався. – Пам’ятай, що люди, старші за тебе рангом, – за означенням – розумніші за тебе. Тому наступного разу корися наказові, гаразд?

Серце калатало, як у зацькованого звіра. Ліхтарі понад дорогою, що звисали з тонких сталевих тросів, гойдалися на вітру, і його тінь витанцьовувала по стежці. Він би хотів іти широким кроком, але через крижаний наст мусив мало не дріботіти.

Мабуть, його дзвінок у Загреб вивів їх на Притулок. Але ж і швидко! Отже, їй більше телефонувати не можна. За спиною під’їжджало авто, й він через силу не озирнувся. Лише прислухався: поки що автівка не загальмувала. Вона проминула, обдавши його вітром та сніговою порошею, котра осіла на вузькій смужці шиї, не прикритої синьою курткою; поліцейський бачив його у цій куртці, а отже, він уже став помітним. Чи не скинути її? Але ні, людина у самій сорочці не лише викличе підозри, але й задубіє. Він глянув на годинник. Місто прокинеться лише за кілька годин, порозчиняються кав’ярні та крамниці, куди можна зайти. Треба десь причаїтися. Знайти прихисток, щоб не змерзнути й перепочити, допоки не розвидниться. Він саме проминав брудний жовтий фасад, обмальований графіті. «Західний кордон». Подалі біля під’їзду, зігнувшись, стояв чоловік. Здаля видавалося, наче він притулився до дверей. Наблизившись, він зауважив, що чоловік тисне на кнопку домофона…

Він став, зачекав. Можливо, у цьому порятунок.

Із динаміка у домофоні почувся скрипливий голос, чоловік, випроставшись, похитнувся, злісно пробурчав відповідь. Пика, як у п’яниці: червона, набрякла, шкіра обвисла, теліпається туди-сюди, наче у китайського шарпея. Потому п’яниця раптом завмер, луна стихла поміж безмовних фасадів нічного міста. Електронний замок тихо задзижчав, п’яниця, насилу стоячи на ногах, штурхнув двері й увійшов до під’їзду.

Поки двері поволі причинялися, він стрімко кинувся до під’ їзду. Занадто стрімко. Підошва ковзнула на кризі, й, падаючи, він устиг впертися долонями у тротуар, що ошпарював своїм холодом. Незграбно підвівся, зауважив, що двері за мить зачиняться, тож кинувся уперед і встромив ногу у щілину, відчув, як важкі двері притиснули щиколотку, прослизнув у пройму, ніби вуж, й нашорошив вуха. Неквапливе шкарбання. Часом воно майже завмирало, згодом поновлюючись з новою силою. Стукіт. Десь нагорі розчинилися двері, й жіночий голос вигукнув щось цією дивною співучою мовою. І враз урвався, ніби їй розітнули горлянку. Кілька митей по тому він почув тихе скавучання, ніби дитина розплакалася після бійки. Двері зачинилися, нагорі запала тиша.

Він дав вхідним дверям зачинитися. Під сходами у смітті валялися газети. У Вуковарі вони клали газети у черевики: і тепло, й вологу вбирають. Дихання досі морозно клубочилося, та наразі він у безпеці, під прихистком.

Харрі сидів у конторці Притулку за стійкою адміністратора й, притискаючи до вуха слухавку, силкувався уявити квартиру, до якої саме телефонував. Зауважив світлини друзів, приліплені до дзеркала над телефоном. Усміхнені, у святковому настрої, мабуть, із закордонної подорожі. Дівчата здебільшого. Умебльовано просто, але затишно. На дверцятах холодильника – вислови з Біблії. У туалеті – постер з Че Геварою. Утім, навряд.

– Слухаю, – озвався сонний теплий голос.

– Це знов я.

– Тату?

Тату? Харрі зітхнув, відчуваючи, що зашарівся.

– Поліцейський.

– А-а. – Тихий сміх. Дзвінкий і разом з тим низький.

– Даруйте, що розбудив, але ми…

– Пусте.

Запала тиша, така, якої Харрі прагнув уникнути.

– Я у Притулку, –