Читати книгу - "Кава з кардамоном"

обличчя косметичну маску, а тіло намастила якоюсь мазюкою, розмірковуючи, як можна назвати бальзам для тіла «Осіння задума». Лінці не спалося, бо вона весь час думала про те, що сказав їй Адріан. Звісно, дівчина була на нього розлючена й упевнена, що вони більше ніколи не розмовлятимуть. Проте її непокоїло почуття, що в Адріанових словах була дещиця правди. Особливо, коли йшлося про Наталію. Бо якщо справа стосувалася його самого, то тут Адріан явно перебільшував. Адже він теж на пленері спілкувався з якоюсь дівчиною. До того ж, вони були лише друзями… Звичайно, їй було прикро, що Адріан поїде до Англії, але не варто перебільшувати. Вона теж прагнула виїхати. Щоправда, останнім часом вони зустрічалися мало не щодня, купу часу висіли на чаті, але ж так і виглядає справжня дружба, хіба ні? І раптом він тут заявляє про якесь кохання! Не можна ж вимагати, щоб вона відповідала за його почуття, правда?

І все ж, попри свої логічні міркування, Лінці й далі не вдавалося заснути. Перед очима маячіло обличчя Адріана на мосту, спотворене, хлопець ледь не плакав. А на його лице накладалося розгніване обличчя Наталії, яка дорікала Лінці. «Невже я справді якесь чудовисько?» — подумала вона. Тоді вирішила, що піде до Наталії. Поговорить з нею. Може, їм вдасться якось порозумітися?

VII

Лінка спала до полудня й прокинулася з легенькою лихоманкою, наслідком того, що вчора вона промокла як хлющ і змерзла. І коли вже намацала ногами капці й підсунула їх до себе, їй раптом сяйнула думка. Вона згадала, що сказав Адріан. Мовляв, на її фотографіях немає людей. Самі кам’яні статуї. І тому її знімки позбавлені емоцій. А якщо… Може, насправді важливі не місця, а люди, які їх любили? Вона вже знала, що зробить. Їй потрібні декілька друзів. І вона вже знала, з кого почне. З Наталії.

Весь день збиралася поговорити з подругою. Її колишня сміливість раптово де й поділася. Нарешті на уроці історії Лінка нашкрябала записку:

«Наталіє, я хотіла би з тобою поговорити. Будь ласка, скажи, чи можемо ми зустрітися? Коли б ти могла?»

Краєм ока Лінка бачила, як Наталія читає, тоді на хвилинку замислюється й відписує.

«То приходь. Але по обіді я зайнята й буду вдома лише о шостій».

«Я прийду о шостій».

— Я хотіла попросити пробачення, — тихо мовила Лінка ховаючи обличчя в чашці з паруючим полуничним чаєм.

— А що таке раптом сталося? — Наталія підвела брови, явно здивована.

— Я просто все обдумала. Моя поведінка справді була хамською. Пробач мені.

Знову лунало португальське фадо. Дівчата замовкли.

— І ти прийшла лише, щоб мене перепросити?

— Узагалі так, але не тільки. Я хочу тобі дещо запропонувати.

І Лінка почала розповідати про свій задум.

— Учора я робила фотографії на конкурс, пригадуєш, я тобі казала? Якось вони мені не вдавалися. А потім я зрозуміла, що самі місця взагалі-то нецікаві, якщо не знати, для кого вони важливі й чому. Розумієш? Цим фоткам бракує емоцій. Навіть якщо дуже гарно сфоткати міст, він лише мостом і залишатиметься, у ньому не відчувається історії, чогось, що б привернуло увагу глядача. Я собі подумала, що треба фотографувати людей у місцях, які для них важливі.

— Людей з вулиці?

— Розумієш, теоретично можна й так зробити, але це не так просто. Те, що хтось стоїть на мосту, зовсім не свідчить про те, що міст для нього багато значить. Я подумала, що сфотографую тебе й може, ще кількох людей. Друзів.

— Мене? Та що ти! А де?

— А це вже ти маєш вирішити. Йдеться про те, щоб до кожного місця додати коротеньку історію, розповідь про те, що тут сталося щось важливе.

— Це все не так просто… Мені треба подумати… Знаєш, багато важливих речей сталися зі мною в школі, але я не хочу фоткатися перед школою, оце вже ні.

— На жаль, я не можу сфотографувати тебе в Португалії, перед будинком Лео.

— Яка ти вреднюча! На щастя, це неможливо, а цей Лео мені до лампочки. Зрештою, Міхал також.

— Справді?

— Справді. Є хлопець…

— Та ти що?

— Здається, я закохалася.

Ось чому Наталія так сяяла! І, мабуть, цим пояснювалося й те, що вона перестала на неї гніватися. Наталія закохалася!

— Я пішла до Лазенок, перед самими іспитами, щоб трохи повчитися. Якраз була така класна погода. Я просиділа кілька годин над математикою та хімією, і мені страшенно закортіло морозива. Черга була на кілометр, але я таки дочекалася. Мені так хотілося того морозива, що я купила аж шість кульок.

— Нічого собі!

— В одній руці я тримала морозиво, у другій — торбу із книжками. І раптом почувся якийсь пронизливий звук. Я злякалася, бо подумала, що на мене летить щось страхітливе. Я інстинктивно підняла руку догори, щоб захиститися від потвори. Знаєш, що це було?

— Що?

— Павич.

— Павич? Я не знала, що вони літають!

— Я теж не думала, що вони це вміють, але цей справді летів у мій бік!

— Оце-то пригода!

— Та найсмішніше, що коли я отак захищалася від павича, усе морозиво полетіло на цього хлопця, на Марціна…

— Весело…

— Не кажи. Отак і познайомилися.

— Класна історія. Тоді я вже знаю, де тебе фотографувати. Що скажеш на фотку з павичем?

— Серйозно?

— Та звичайно. До того ж, тобі дуже личать яскраві, як у павича, кольори. Ти виглядатимеш просто супер.

Лінка виходила від Наталії легенька, мов хмаринка. Їй наче камінь з душі впав. Водночас вона відчувала, що ідея фотосесії стає дедалі чіткішою. Лінка вже знала, які фотографії хоче робити. Залишалося переконатися, як воно виглядає на практиці, і намовити решту друзів.

ЧЕРВЕНЬ

Човен пливе по темному озеру. Поверхня води спокійна, гладенька, без жодної брижі В озері відбивається місяць. На дні човна хтось лежить, закутавшись у спальник. «Нехай спить, — думаю. — Завтра на нас чекає важкий день». Я радію, занурюючи весло в непорушну воду, мов у желе. Ми пливемо прямо, як по лінійці. Раптом вода починає вирувати, здіймаються високі хвилі. Я сильна жінка й легко можу впоратися з веслами, мені весь час вдається втримати човна. Що це? Буря? Та ні, небо над нами зоряне й чисте, це не буря, це щось під водою. Воно велике й чорне, я не знаю, як від нього втекти. Я обливаюся потом, плачу й намагаюся маневрувати човном. Раптом він нахиляється й людина в спальнику падає у воду. Я кидаюся за нею, щоб врятувати, й відчуваю, як мене