Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

підборідді у малого виднівся трикутний шрам.

Бен підійшов до нього й узяв за руку. Від хвилювання Бенова рука тремтіла.

— І про нього також можу присягнути, — вимовив Бен. — Томе, я твій батько і прийшов, щоб тебе забрати зі собою, — звернувся він до сина. — Де твоя шапка?

Хлопчина показав на крісло, де лежала шапка. Він явно втішився, що його заберуть. За останній період він уже настільки звик до розмаїтих перемін і несподіванок, що й не надто здивувався, коли цей незнайомий чоловік повідомив, що він — його батько. Ця жінка з'явилася кілька місяців тому: оголосила себе його матір'ю і забрала з сім'ї, де він ріс з дитинства. Хлопчик їй не довіряв ані не відчував жодної симпатії, тим-то радо відгукнувся на слова Бена.

Бен одягнув шапку і рушив з малим до дверей.

— Як будете мене потребувати, то знаєте, де мене знайти, — сказав він містеру Гевішему.

І вийшов з кімнати за руку зі сином, навіть не повернувши голови у бік Мінни. А та все не могла втихомиритися і далі викрикувала розмаїті погрози і прокляття. Граф хіба незворушно розглядав її крізь скельця окулярів, які начепив на свій орлиний ніс.

— Вгамуйтеся, мадам, — вимовив містер Гевішем. — Це вам нічого не дасть. Якщо не хочете, аби вас зараз тут арештували, то опануйте себе і поводьтеся як належить.

Адвокат говорив дуже спокійно і врівноважено. Жінка, мабуть, відчула, що найліпше для неї буде забратися геть, отож вмовкла, іще кинула лютий погляд на містер Гевішема — і кулею вилетіла до сусідньої кімнати, при цьому добряче траснувши дверима.

— Думаю, більше клопотів вона нам не справить, — сказав містер Гевішем.

І мав цілковиту слушність: того-таки вечора Мінна покинула готель «Доринкуртський герб», сіла на потяг до Лондона — і більше ніхто її не бачив ані не чув.

Граф вийшов з готелю і рушив до своєї карети.

— До Курт-Лоджа, — сказав він Томасу.

— До Курт-Лоджа, — повідомив Томас кучеру, вмощуючись поруч із ним. — Можеш мені повірити: справи тепер обернулися так, що ніхто і не сподівався.

Седрик був у матусиній вітальні, коли перед її будинком у Курт-Лоджі зупинилася карета.

Граф увійшов без жодного оголошення. Він ніби скинув десяток літ і тримався рівно як струна. Очі жваво поблискували.

— А де лорд Фонтлерой? — спитав граф.

Місіс Ерол ступила йому назустріч. Її вродливе личко спалахнуло рум'янцем.

— Лорд Фонтлерой? — перепитала. — Ви сказали — лорд Фонтлерой?

Граф стиснув її долоню.

— Так, лорд Фонтлерой, — потвердив він — і другу руку поклав на Седрикове плече. — Фонтлерою, — звернувся до нього своїм звичним рішучим тоном, — спитай свою маму, коли вона переїде до нас у замок. Фонтлерой кинувся до матусі й обійняв за шию.

— Ти житимеш з нами! — вигукнув він. — Ти завжди будеш з нами!

Граф дивився на місіс Ерол, а вона на нього.

Граф був надзвичайно серйозний. Він постановив більше не гаяти часу і якнайшвидше вирішити справу. Бо тепер він вважав, що найліпше для нього буде заприязнитися з матір'ю свого спадкоємця.

— Ви впевнений? Справді хочете, аби я жила з вами? — спитала місіс Ерол, м'яко посміхаючись.

— Цілком, — відказав граф. — Ми завжди хотіли, щоб ви мешкали з нами, тільки не усвідомлювали цього. Сподіваюся, приймете наше запрошення.

РОЗДІЛ 15

Седриків День Народження

Бен забрав сина й повернувся з ним на своє ранчо у Каліфорнії. Його повернення збіглося з кількома приємними змінами. Ще до від'їзду з ним зустрівся містер Гевішем, порозмовляв із ним і повідомив, що граф Доринкурт бажає щось зробити для хлопчика, який міг стати лордом Фонтлероєм. Властиво граф Доринкурт вирішив вкласти гроші у ранчо, тобто він його викупив, а Бена поставив управителем, призначивши йому дуже добру оплату, аби міг забезпечити майбутнє сина. Отож Бен повертався на ранчо управителем, господарем ранча, яке цілком перебувало у його розпорядженні, так само, якби він був його власником. А через кілька років так воно і сталося: Бен і справді викупив ранчо і воно стало його власністю. Ну а Том, його син, виріс дуже гарною людиною. Він віддано любив батька, шанував його. Бен навіть говорив, що Том винагородив його за всі ті пережиття, які випали на його долю.

А ось Дік і містер Гобс — який також прибув до Англії з братами Тіптонами, аби допильнувати справи Седрика — ще на якийсь час тут залишився. Річ у тім, що граф вирішив подбати і про Діка, а саме дати йому добру освіту. Натомість містер Гобс, який залишив свою крамницю під надійним наглядом, мав змогу дочекатися святкування дня народження Седрика — тому мало виповнитися вісім років. Було запрошено всіх орендарів: вдень їх чекала гостина і танці у парку, а ввечері іще мало бути багаття і феєрверк.

— Та це геть як на Четверте Липня! — вигукнув лорд Фонтлерой. — Шкода, що я не народився четвертого липня, правда? Тоді ми святкували б усе разом.

Треба визнати, що граф та містер Гобс не відразу знайшли між собою спільну мову, як цього можна було б очікувати з огляду на інтереси британської аристократії. Насправді граф майже нічого не знав про бакалійників, а містеру Гобсу також зовсім небагато було відомо про графів, тим-то під час перших зустрічей їхня бесіда точилася не надто жваво. Треба визнати: містера Гобса просто вразила уся ця розкіш, яка оточувала Фонтлероя і яку Фонтлерой мав за обов'язок йому показати.

Уже в'їзна брама і камінні леви побіч головної паркової алеї справили на містера Гобса неабияке враження. А коли він далі уздрів замок, квітники, оранжереї, тераси, павичів, замкові підземелля, старовинну зброю, парадний вхід до замку, конюшні, слуг, вбраних у лівреї — тоді і справді втратив тяму. Та останньою краплею стала галерея: коли бакалійник потрапив до неї, то вже геть нічого не міг збагнути.

— То щось як музей? — поспитав він Фонтлероя, коли той завів його до величезної розкішної зали.

— Та ні! — відповів йому Фонтлерой, проте, з певним ваганням у голосі. — Не думаю. Дідусь каже, що то мої генеалогічні предки.

— Ган… гор… горішні — то твої предки?! — вигукнув містер Гобс. — А оті долішні також? Ну нічо' собі, ото вже челядь так челядь! І як то стількох нараз було виховати?!

Бідолаха вражено опустився у крісло — і лорд Фонтлерой далі іще довго йому тлумачив, що на цих портретах зображено його родичів з багатьох поколінь.

Врешті Фонтлероєві довелося покликати на допомогу місіс Мелон, яка геть усе знала про ці портрети — хто й коли їх