Читати книгу - "Мертвим не болить"

відкритими люками танк, чи підбили його, чи так залишили — не зрозумієш. Неподалік перевернуті мотоцикли з колясками, гостро тхне розлитий на снігу бензин. Ще далі, на узбіччі, випинається горбом бік кінського трупа з утоптаною у сніг гривою. При дорозі кілька чорних величезних вирв — значить, і тут бомбили. Велике село кінчилося, починається поле. На високому стовпі стирчить дорожній покажчик із чорним готичним написом: Gruskoe.

Разом з танкістом і Катею я несу Юрка. Мій сябр тихо гойдається на трикутному німецькому наметі і навіть не стогне. Мені чомусь здається, що він просто втомився і спить. Принаймні дуже хочеться, щоб так воно було. Хай поспить ще, хай! Бо що йому сказати, як прокинеться? Чим втішити його, коли сам не знаю, де ми й куди йдемо.

Дорога за селом, вигинаючися, стрімко піднімається вгору. Намотавши на руку парусиновий ріжок намету, я, оберігаючи поранену ногу, помалу шкандибаю в колії. З другого боку перевальцем іде танкіст — чорний, наче грак, чубатий хлопчина в промазученій тілогрійці. На голові у нього командирський, на хутряній підшивці танковий шолом із шоломофоном, провід від якого метляється на плечі. Дорога на підйом добре впарила танкіста, хлопцеві душно, і він усе зсовує шолом на потилицю. А в мене вже, мабуть, відмерзла голова. Хочеться попросити шолом, та чи варто: не дасть. Катя підтримує намет ззаду. Двоє розвідників попереду тягнуть автоматника. Ззаду за всіма, зігнувшись, несе на собі безпорадного льотчика німець. Це його примусив Сахно. Зрештою, більше й нема кому нести. І льотчик, видно, зрозумівши щось, уже не вимагає, як раніше, забити німця. Притихлий, він терпляче сидить у того на спині, обхопивши забинтованими руками-ляльками довгу шию німця. Тільки капітан одинаком ступає збоку. Але він також поранений, до того ж начальство...

Нарешті невеличка наша група видирається пагорбком на степовий простір і спиняється. Не змовляючись, ми разом кладемо поранених на сніг і, знеможені, падаємо поруч. Сахно трохи незадоволений, але погоджується:

— П’ять хвилин.

Мій напарник-танкіст, широко поставивши в колії свої кирзові чоботи, з легкою заздрістю каже про нього:

— Суворий!

— Дурний, а не суворий,— каже Катя. Лежачи на боці, вона старанно поправляє на Юркові кожушок. Юрко часто дихає. Танкіст повертається до неї:

— Ну, чому? Не знаю як хто, а я люблю суворих. З ними в бою легше.

— Недовго ти, видно, був у бою,— видає Катя.

Танкіст знову повертає обличчя, розжарене ходою, очі його темнішають:

— Та вже ж, мабуть, більше, ніж ти. З-під самого Курська газую.

Катя глузливо гмикає:

— З-під Курська! Вояка! Ти б у сорок першому погазував! Або в сорок другому! Добре тепер газувати...

— Ти ще із сорок першого? — недовірливо оглядає танкіст дівчину.

— А ти як думав? Із серпня сорок першого. Надивилася на вас отаких. Суворих та ласкавих.

— Воно й видно! — хитрувато зазначає танкіст і одним оком підморгує мені. Я, однак, не поділяю його іронії — Катя в моїх очах набула вже особливої гідності, принизити яку не може нічого з того, на що він натякає.

Зрештою, мені не до розмов. Я вже відчуваю, що сили кінчаються. Боюся, не витримаю. Мокра від поту спина починає люто мерзнути, а в грудях, як і раніше, все горить від знесилля. Знову ж — нога. У ступні наче хтось смикає за якийсь нерв: нога на снігу сама по собі смикається. Болю в ній я, проте, не відчуваю, холоду також. Вона поступово стає як не своя. А це, знаю, погано.

Здається, минає вже більше п'яти хвилин. Хлопці зморено сопуть, недбало розкинувшися на снігу. Я поглядаю вперед, де сидять двоє розвідників, і думаю: хоч би швидше віддав богові душу той їхній автоматник. Може, воно й підло — чекати смерті товариша, але інакше ми тут, певно, застрягнемо. Одначе там, здається, щось відбувається. Один розвідник крутиться біля бідолахи, незабаром гукає Катю:

— Гей, сестрице! Глянь-но сюди...

Катя втомлено підводиться, спираючись на одну ногу, потім стає на другу, йде до розвідників. До них підходить і Сахно. Вони там порпаються, але й так зрозуміло: автоматник помер. (Треба ото було тягнути з села). І я з надією на якесь полегшення поглядаю туди. Поруч, гризучи грудку снігу, наче щось смокче, повертається з колії танкіст. Навіть апатичного, знеможеного німця розбирає клопітка цікавість, і він трохи піднімається з дороги. Що ж, так воно, видно, ліпше.

Тільки що це час від часу гуркоче? Нібито десь недалеко прогазує і стихне мотор. У селі чи далі? А може, де в степу? Я вглядаюся в кривизну сільських вулиць, але нічого підозрілого там не видно. Правда, дальній кінець села ховається за поворотом балки. Чи не підходять туди німці? Я напружую слух, але машинний гуркіт незабаром глухне. А може, мені просто почулося те все від перевтоми?

Тим часом над селом, над широчезним яром і степом у вранішній морозній смузі сходить сонце. Якесь воно сьогодні незвичайно велике й червоне, дивує його яскраво-кривава куля, що поволі викочується з-за обрію й непомітно сунеться вгору.

Небокрай на сході також червоний — широко й густо залитий якоюсь каламутною, ледь підсвітленою фарбою... Такий схід сонця наче віщує щось недобре. Щось гнітючо-тривожне народжується разом із днем. Я не можу осмислити свого відчуття, але якась щемлива гіркота збирається на душі, і я вже знаю: не до добра.

Я намагаюся приборкати в собі тривогу, дивлюсь на Юрка. Обличчя його зосереджено-безсиле, нерухоме, він непритомний, і якби не короткі оті тихі стогони, здавалося б зовсім неживим. Танкіст спокійно хрумкає сніг, ніби нічого особливого довкола й немає. Я ж прислухаюся до голосів тих, хто біля автоматника, і розумію: Сахно наказує нести небіжчика далі. Розвідники відмовляються. Катя мовчить. Звісно, негоже кидати його на дорозі, але й ми не із заліза... Я піднімаюсь і, ще більше кульгаючи, ніж дотепер, підходжу до капітана. Сахно, відгорнувши полу кожушка, засовує до кишені документи померлого.

— Треба про живих більше дбати!

Сахно рвучко повертається до мене й високо задирає своє неголене підборіддя:

— Це ви про що?

— Про те, що чули. Хай бійці беруть молодшого лейтенанта.

— Вашого друга?

— Друга, ну й що з того? Або того,— показую я на льотчика на снігу, який, зіщулившись, терпляче чекає біля німця.

— Що, німця шкода?

— Не шкода, а соромно.

— Ах, соромно! А я думав, шкода. Співчуття, так би мовити,— зціпивши квадратні щелепи, в'їдливо цідить Сахно.