Читати книгу - "Євпраксія"

в порядку, то, крім нього, суще ніде не може знайти свого первісного спокою і вертається туди, де набуло свого початку.

Відомо також, що у всесвіті в творця ніщо не згинуло, окрім того, що дерзновенно порушило начертані ним межі природи. А тому всяка річ ліпша й істинніша, що твердіше й міцніше перебуває вона в порядку, визначенім для власної її природи, завдяки ж тому все, що нез-мінно підлягає приписам творця, постійно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волі, зазнав падіння, то воно тим самим служить уроком для всього іншого. Між усіма тварями рід людський займає середину, а саме: людина вища від усіх інших тварин і нижча від небесних духів, займаючи середину між вищими и нижчими істотами, людина уподібнюється тим або іншим, залежно від того, куди більше схиляється. Отож людина що більше наслідує властивості небесних духів, то стає вищою й ліпшою за тварин. Тільки людині дано досягти блаженства порівняно з іншими тваринами. Зате коли вона його не заслуговує, їй судилося стати жалюгіднішою за дикого звіра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи від початку часів, що за такої умови свого існування людина дуже часто може спадати до глибини, призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугує кожна книга святого письма, кожна його сторінка, та найбільше те стає ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким він послав добровільно на землю сина свого, єдиного з ним по величі й божественності, себто Ісуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, істини й блага, він віддав себе на спасіння всім живущим…» То були пусті слова.

ЖАХ

Сором розтоптано, життя розтоптано, пустка запанувала довкола, разпачливіша за смерть. І смерть мовби доторкнулася Євпраксії своїм крижаним крилом — суцільні здригання, відраза, зненависть… Не хотіла нікого бачити, не їла кілька днів, зависла між маренням й дійсністю. «Імператриця нездужає», — це всіх задовольняло. Життя точилося далі, може, знову щоночі збиралися оті чорні в підземеллях собору й творили свої нелюдські оргії і щоночі сидів на холоднім кам'янім підвищенні Генріх і розвогненними очима жадібно вхлинав те, що втрачене було для нього, може, й назавжди.

Євпраксія бачила Журину. Не там, у похмурих підземеллях, не розтерзаною на табернакулумі для одного барона — бачила її молодою, як сама нині, коли вибігала на узлісся невдягнена, боса, з росою на смаглявих литках. Бо ж проїжджав князь київський з дружиною; грали роги, червоніли щити, дзвеніла зброя і збруя, мигтіли, мінилися барви — усе було й не було; інший світ, високий і далекий, як небо недосяжний. І проклятий. Хай буде прокляте все, проклята дружина, в якій був Жур, хай буде проклят кня…

Сором'язливість захищала Євпраксію, мов щит семишкірний. Тепер немає нічого. І винна сама. Віддала їм Журину. Віддалася сама. Не відкинула домагань імператорових із презирством і зневагою. Мала б ненавидіти всіх чоловіків після маркграфа. Повинна була заколотися ще тоді, у похмурій маркграфській ложниці. Тепер опинилася в ложниці імператорській. Безсоромно ждала цього, перебирала в Кведлінбурзі сторінки ромейських любовних книг, повторювала без кінця: «І знову став цілувати її, знову стискував у обіймах, притягав усю її до себе, мовби вбирав у серце, стискував пальцями, усю кусав, усю її впивав губами і весь приник до неї, мов плющ до кипариса. Сплітався з дівчиною, як дерева корінням, намагався злитися з нею воєдино, жадав усю її поглинути і всю її притягнув і, мов із сот, з губ її пив губами солодкий мед. А вона в цю мить кусає мій рот, усі свої зуби втоплює в нього, а в мені в душі виростають Ероти, лютіші за гігантів…»

Раділа своїй стрункотілості, білолікотності, білоколін-пості. Жінка з тілом білим, мов дерево без кори. Дерево вмирає без кори. Журина вмерла, коли розтоптали її сором. Імператриця ж не вмерла. «Імператриця нездужає». Чому не вмерла? Навіщо жити?

Імператор приходив щодня. Терпляче ждав її видужання. Став мовби таким, як був у Кведлінбурзі. Може, сам вжахнувся? Може, кається? Боїться церковного суду, суду божого, коли людським знехтував? Колись вона шукала в ньому чогось високого, незбагненного, шукала пристрасно, вперто. Бо тільки ж починала справжнє життя, сподівалася на нього. Тепер тьмарився світ перед чорними тінями, які від нього падали. Заплющувала очі, щоб не бачити Генріха, а він вважав, що то вона приховує гріх, який б'є з її очей потужними струменями. Були часи, коли він готов був цілувати жінкам ноги. Згадував це, як кошмарний соп. Ось лежить перед ним ніжна, молода, врода рветься з її лиця тобі навстріч, а він готовий задушити цю жінку. Сам не знав, що його стримує. Далекий від ніжності, чужий жалощам, несподівано відкрив у собі терплячість, уміння чекати. Чого ще ждав од життя, окрім влади й змагання за владу?

Доторкнувся до руки Євпраксії, казав тихо, майже проникливе:

— Тільки старі люди вміють чекати, бо вони ближчі до вічності. Молодість нетерпляча.

Вона відкидала його руку. Здрібніла їй душа, усю поглинала якась брудна твань, але ще хотіла боротися, не віддаватися, бити зневагою, відразою, гордістю. Чи покине коли-небудь її гордість? Ліпше вмерти, але зостатися вільною, незалежною, чистою, вернути свою душу богові, природі, первісним світам такою ж чистою, як отримала її при народженні, не принизитися ні в чому, не дозволяти заплямувати себе брудом. Навіщо народжувалася? Аби стати святою і говорити з янголами а чи страждати отут на землі? Не вибирала страждань — отримала їх якоюсь вищою владою і має нести цей тягар, поки й стане снаги…

Її краса стане предметом захватів. Оспівуватимуть її прекрасне золоте волосся, лоб, біліший за лілеї, білі руки з тонкими, довгими й гладенькими пальцями, молоде, прекрасне й ласкаве тіло… Та коли являєш якусь цінність для світу, то ніколи не зможеш уникнути образ. Імператор повітав її перший вихід після недуги досить дивним, сказати б, зловісним чином.

— Сподіваюся, ви вже маєте силу супроводити мене до собору? — спитав він.

Євпраксія затіпалася в німому крикові: «Ні, ні, ні!..»

— Тоді чому ви в чорному? — поспитав він.

— Я в жалобі по моїй годувальниці.

— Як довго триватиме ваша жалоба?

— Так, як велить звичай моєї землі.

— Сподіваюся, це все ж не завадить вам супроводжувати мене в собор?

Він знущався відверто й жорстоко. Вона відповіла йому тим самим:

— Тільки мертвою!

— Мені потрібна жива жона. Мертві мої воїни. Маю їх задосить. Вони слухняніші за живих і не мають примх.

— Ви робите мертвим усе, до чого доторкаєтесь, як цар