Читати книгу - "Бог Світла"

190
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 85
Перейти на сторінку:
інших. Якби ж захотів він зрадити людство і пристав на пропозиції богів, то, як дехто запевняє, жив би і поживав віки вічні Князем у Небесному Місті, а не спіткав свою смерть у кігтях примарних кицьок Канібуррхи. Правда, лихі язики подейкують, що пристав він усе-таки на пропозиції богів, та згодом і сам став жертвою зради, і лише після того, до кінця днів своїх, був він знову на боці стражденного людства, але днів тих, гай-гай, лишалося надто мало…

Оперезана блискавицями, переможна, озброєна

мечем, колесом, луком,

всепоглинаюча, всепідтримуюча, Калі, ніч хаосу

в кінці сагу, мандрівниця серед ночі,

берегиня, облудниця, яснолика, люблена й люба,

Брахмані, Матір Вед, поселянка найпотаємніших

німотних криївок, провісниця добра, мило данка,

всевідниця. прудка як думка, носійка черепів,

одержима жадобою влади, присмеркова,

непереможна войовниця, спочуйлива і милосердна.

напутниця заблудлих, благодійниця,

навчителька, доблесть в образі жінки,

лукава серцем, сувора й здержлива,

чарівниця, парія, безсмертна і вічна…

Арьятарабхаттарікаламаштоттарасатакастотра (36–40)

І ось, як це бувало незрідка досі, її білосніжне хутро поголубив вітерець.

Вона гуляла там, де колихалися лимоново-жовті трави, скрадалися звивистими стежками джунглів, попід темними деревами, серед розмаю тропічних квітів: праворуч од неї височіли яшмові бескиди, то там, то там вигулькували на поверхню прожилки молочно-білого каменю, помережані наскрізь жовтогарячими смужками.

І ось, як це бувало незрідка досі, тихо ступали подушечки її великих котячих лап, вітер пестив мармурово біле хутро, тисячі ароматів видихали джунглі й рівнина, і пахтіли вони там, у примарній місцині, яка існувала тільки наполовину.

Вона йшла одна крученою стежкою через віковічні хащі, які були почасти оманою. Білі тигри — самотні мисливці. Якщо поблизу гуляли й інші, жоден не прагнув гурту подібних до себе.

І ось, як то часто бувало давніше, глянула вона на гладеньку сіру шкаралупу небесного склепіння та на зірки, що ряхтіли над нею, наче дрібні крижинки. Півмісяці очей її поширшали, вона спинилася, сіла і задивилася вгору.

На яку здобич вона полює?

Глибокий притлумлений звук — чи то сміх, чи то кашель — вихопився з її горлянки. Несподівано скочивши на високу скелю, вона вмостилася на вершечку й заходилася вилизувати собі рамена. Зійшов місяць і полонив всю її увагу. Вона завмерла, схожа на статую, виліплену з нетанучого снігу, топазові вогники грали в очах.

І ось, як і давніше, вона гадала і не могла до кінця збагнути, чи справжні її оточують нетрі Канібуррхи. Їй марилося, ніби вона і досі в лоні справдешнього лісу, та неможливо було переконатися в цьому напевне.

На яку здобич вона полює?

Розташовані Небеса на плато, що колись було гірським пасмом. Гори ті розплавили і зрівняли, зробивши рівну площину. З зеленого півдня доставили родючі ґрунти, аби обростати плоттю скелястий хребет і щоб забуяла на ньому рослинність. Весь цей простір накрили прозорим куполом — для захисту від полярного холоду та проникнення досередини чогось небажаного.

Небеса, всевишні і в усьому помірні, поринули в насолоду тривалих присмерків і дозвільних днів. Свіже повітря, підігріте під час всмоктування ззовні, циркулює по місту, насичує ліс. Попід самим куполом можна зібрати хмари, а тоді розмаяти їх дощем над будь-якою місциною. Так само можна й засипати все снігом. Але цього ніколи не робили. На Небесах — вічне літо.

У розповні небесного літа пробуває Небесне Місто.

Небесне Місто росло не так, як ростуть міста людей — довкола порту чи побіля плідних рівнин, пасовищ, мисливських угідь, на перехресті торгових шляхів чи коло багатих покладів природних копалин, потрібних людям. Небесне Місто виникло з ефемерного задуму, що зародився в уяві перших його поселенців. І росло воно не поволі і навмання, не з примхи випадку, як інші міста: сюди приліпимо ще одну будівлю, туди відведемо проїзд, зруйнуєм одне, а на його місці збудуємо інше — внаслідок чого окремі частини складалися в одне безсистемне й безглузде ціле. Ні, не так було, коли зводилося Небесне Місто. Все корисне і необхідне для зручності було обмірковане, кожний дюйм цієї казкової краси — виважений першими проектувальниками й розрахований проектувальними машинами. Всі розрахунки були скоординовані, а план впроваджений у життя незрівнянним художником-дизайнером. Вішну-Охоронець тримав в умі завершений образ Небесного Міста — до того самого дня, коли на спині швидкокрилого Гаруди облетів довкола Шпиля Заввишки В Милю, позирнув униз, і все Місто чудово відбилося в краплині поту на його чолі.

Отож, виникли Небеса і розбринькувалися з розуму одного бога; а втім, до цього заохочували його жадання решти богів. І місце було їм знайдено — радше з вибору, аніж необхідності, — у пустельному царстві криги, снігів та скель, на віковічному Полюсі світу, де облаштувати собі оселю могли тільки воістину могутні.

(Яку ж здобич вона пантрує?)

А побіля Небесного Міста розкинувся попід склепінням Неба неозорий ліс Канібуррхи. Вішну — в мудрості своїй — передбачив, що повинна бути рівновага між витвореною столицею та дикою природою. Якщо природна стихія існує вільно і незалежно од міст,' то все, що є живе у містах, потребує Чогось більшого, аніж милування тривіальною красою культурних насаджень. Якби весь світ був містом, міркував Вішну, то якусь його частину городяни перетворили б на пустище, бо в душі кожного криється невтолення бажання, аби десь кінчався заведений лад і починався хаос. Отак виріс — із думки бога — ліс. І заджеркотіли в ньому струмки, запахло свіжістю й тлінню, залунали крики диких звірів, що завелися в його нетрях; і стояв він, то шарпаний вітрами, то осяйний у дощовій купелі — то гинучи, то відроджуючись знов…

Лісові хащі підступали попід самісіньке Місто, але не зазіхали на його кордони, бо таке накладено на них закляття. Так само й Місто трималося своїх меж.

І жили в лісі, серед інших створінь, хижаки, не відаючи ні заборон, ні обмежень, бо вільно їм було сновигати туди-сюди, розгулювати де заманеться. Царями ж над усіма зробилися тигри-альбіноси. Але, за приписами богів, білі примарні кицьки не могли уздріти Небесного Міста; очам їхнім наказано було — через механізми нервової системи — не бачити оселі богів, навіть по ній гуляючи. Котячим своїм мозком вони осягали весь світ лише як джунглі Канібуррхи. Тому никали вони вулицями Небес, гадаючи що крадуться лісовими стежками. Коли боги, проходячи мимо, пестили їх, кицькам ввижалося, що то вітер грається їхнім хутром. І не широкими сходами підіймались вони нагору, а ніби дерлися кам’янистими схилами. Будинки були для них прямовисними кручами, статуї — деревами, мешканці Небесного Міста — невидимками.

Та якби

1 ... 49 50 51 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Світла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог Світла"