Читати книгу - "Стара фортеця"

Батько цілісінькими днями не бував вдома. З перших же днів приходу червоних він друкує в друкарні на цупкому синьому папері газету «Червоний кордон». Після роботи нерідко чергує в ревкомі або ходить ночами з гвинтівкою по місту.

Минуло два тижні.

Осипався каштановий цвіт на деревах біля закритої на літо гімназії. Відцвіли вже липи біля Успенської церкви. Розпустилися квітки білої акації в алеях Нового бульвару, а на городах уже зацвіла картопля. Це означає, що незабаром тіточка на обід нам готуватиме посипану кропом і политу сметаною варену молоду картоплю.

Дедалі більше твердішають, наливаються соком маленькі плоди на широких гілках старої дуплистої груші. Нечутно приходить літо, і хода його відзначається появою на базарі перших ранніх яблук, порічок, запізнілих, подзьобаних птахами темно-малинових вишень.

Мені здається, що більшовики вже давно в місті, що червоний прапор на куполі єпархіального училища висить із зими, а Нестор Варнайович живе у нас ще й від того раніше.

Виявляється, Нестор Полевой давно в наших краях за Радянську владу бореться!

Кожухар розповів нам мимохідь, що іще в листопаді 1918 року, коли більша частина України перебувала під владою петлюрівської директорії, Полевой разом з такими ж, як сам, прибічниками Леніна проголосив недалеко від нас, в повітовому місті Летичеві, під керівництвом більшовика Луки Панасюка Летичівську радянську республіку.

Правда, проіснувала вона недовго.

Уже на другий день різдва того ж року на Летичів наскочила банда Волинця. Довелося ватажкам першої радянської республіки на Поділлі піти в підпілля. Ну, а Нестор Полевой перебрався через лінію фронту до червоних.

Я міцно прив'язався до ординарця Полевого — Кожухаря. Хоч живе він не в нашому домі, але в нас буває частіш за Полевого. Того весь час викликають по телефону и полк. Не раз, почувши серед ночі телефонний дзвоник, він схоплюється з ліжка і тоді, переговоривши по телефону, надовго виїжджає з дому. В навколишніх лісах бешкетують бандити, і кінна розвідка часто ганяється за ними по незнайомих ярах, по широких лісових просіках.

У Кожухаря справ менше. Полевой рідко бере його з собою на операції. Кожухар вільного часу відсиджується у нас, чистить крільчатник, доглядає свою Психею й допомагає по господарству Марії Опанасівні.

Іноді тітка пере їм обом — Полевому й Кожухарю — білизну. Тоді Кожухар разом з нею порається біля плити, носить воду, спритно викручує мокрі сорочки і'г рушники, а потім, відпочиваючи на тапчані, розповідає тітці усякі небилиці.

Її Кожухар називає тільки по батькові — Опанасівно. Мене він одразу називав «Махамузом».

— Чому Махамуз? — спитав я, не розуміючи, що означає це слово.

— А ось так, — загадково посміхнувся кремезний смуглявий Кожухар, — такі махамузи бувають.

— Які такі?

— А ось такі… Саме такі!

Так воно й пішло — Махамуз. «Якщо мене питатимуть, Махамузе, скажи: пішов на базар, незабаром повернусь», «Лузай насіння, Махамузе!», «Коня не хочеш скупати, Махамузе?»

Я не ображаюсь. Нехай буде — Махамуз, однаково. Найбільше, звичайно, мені подобається купати коней. Інколи ми їдемо на купання разом: я на Каштані, Кожухар на Психеї.

Їдемо вниз по Крутому провулку. Чим ближче до річки, тим стрімкіший і звивистіший стає спуск, коні обережно ступають униз, і тоді я відчуваю під собою не кінську спину, а якусь дивну порожнечу. Мимоволі хапаєшся обома руками за шовковисту гриву Каштана.

А Кожухар — хоч би що! Сидить, примруживши очі, на смутній Психеї, не поворухнеться навіть і тільки коли-не-коли в такт рухові коня похитує головою. Бронзовий, просмолений сонцем, з вічно примруженими усміхненими очима, він здається мені надзвичайно веселим, метким, а найголовніше — сміливим парубком.

На поворотах, коли коні боками стикаються один з одним, мені приємно відчувати коліном або кісточкою ногу Кожухаря.

Добре голому сидіти верхи на коні і, натягнувши поводи, посилати його вперед у воду. Спершу неохоче, пофоркуючи, а тоді сміливіше й сміливіше ступає він у річку, витягнувши морду, поводячи вухами й намацуючи дно. А коли дно стає глибшим і вода заливає кінський круп, кінь щулиться, здригається й, одірвавшись від дна, легко подається вплав. Сидиш на мокрій його спині, ноги зносить назад вода, хвіст кінський стелеться позаду, сидиш і тільки, легенько смикаючи поводами, спрямовуєш коня, куди тобі треба. А потім, коли він стомиться, виводиш його на мілке. Мокрий, лискучий кінь форкає, припадає мордою до бистрої води, а ти вилізеш на його слизький круп, витягнеш руки і, вигнувшись, стрибаєш у воду — туди, де глибоко.

Коні, стоячи в річці, обмахуються хвостами, кусаються, весело іржуть, а ми з Кожухарем пливемо на той бік.

Тепер я рідше зустрічаюся з хлопцями. Куниця не був у мене вже цілий тиждень. Петько Маремуха, якого я зустрів нещодавно біля Успенської церкви, сказав, що Юзик збирається в Київ до свого дядька — він хоче вступити з морську школу.

Якось рано-вранці Маремуха прибіг до нас у хату й з таємничим виглядом покликав мене. Ми пішли на город, де вже наливалися соком круглі тітчині помідори, і Петько тихо сказав мені:

— Знаєш, хто у нас оселився? Вгадай.

Я довго вгадував, називав прізвища всіх знайомих військових, які приходили до Полевого і Кожухаря, і мені навіть стало прикро, що тепер і Петько буде купати коней, але догадатися, хто їх квартирант, я не міг. Тоді Маремуха сам випалив:

— Знаєш, хто? Лікар Григоренко! Ніколи б не догадався, правда?

— Авжеж! Бреши! Дуже треба лікареві з вами жити, коли у нього такий великий будинок на Житомирській.

— Той будинок уже не його, — пояснив Петько.

— А чий же?

— Хіба я знаю, чий? Будинок у нього реалізували більшовики. Хто в ньому житиме — невідомо. А лікар з нами живе. Він учора приїхав до нас і привіз татові два мішки білого борошна. Знаєш, паски печуть з такого? І грошей не взяв. Попросив тільки, щоб тато пустив його в хату. Ми потіснилися й пустили. Він обіцяв за це більше з нас грошей за оренду не брати. А речей понавозив повно! Всю ніч перевозив речі, а тато йому допомагав. І ще знаєш… — зам'явся Маремуха, — він подарував мамі шафу для одягу. «Однаково, — каже, — мені вона ні до чого, а вам придасться…»

— Куди ж він усі речі подів?

— А на горище. Ми боїмося навіть: а що як стеля обпалиться? І в льоху ще є…

— І твій батько йому допомагав?

— Ну… він його попросив. Тато спершу не хотів, а тоді…

— «Попросив… попросив»!.. — перекривив я Петька. — Твій тато і ти разом з ним — підлизи. Коли твого тата побили