Читати книгу - "Спокута"

неї був задумливий, наче вона розважувала всі можливі «за» і «проти».

— Але ж це безглуздо. Він такий давній приятель вашої родини. Це міг бути й не він.

— Ти б не говорила так, якби була зі мною в бібліотеці, — пробурмотіла Брайоні.

Лола зітхнула й повільно похитала головою, наче намагаючись змиритися з цією неприємною правдою.

Вони знову замовкли й могли б так сидіти ще довго, якби не волога — ще не зовсім роса, — яка почала сідати на траву, коли хмари розійшлися і стало трошки прохолодніше.

Коли Брайоні пошепки запитала кузину: «Гадаєш, ти зможеш іти?», та хоробро кивнула. Брайоні допомогла їй підвестися, і вони рушили через галявину до мосту, спершу тримаючись за руки, а потім Лола сперлася Брайоні на плече. Вони дійшли до підніжжя схилу, і тут Лола нарешті заплакала.

— Я не зможу туди піднятися, — їй було важко говорити через ридання. — Я зовсім не маю сил.

Брайоні вирішила, що буде краще, якщо вона збігає додому за допомогою, і вже збиралася пояснити це Лолі й посадити її чекати, як раптом з дороги над ними почулися голоси, а потім вони побачили смолоскипи. Це чудо, подумала Брайоні, коли почула братів голос. Наче справжній герой, яким він і був, Леон кількома швидкими кроками зійшов схилом униз і, навіть не питаючи, що сталося, взяв Лолу на руки, наче це була маленька дитина. Сесилія щось гукала згори, і голос її був хрипким від тривоги. Ніхто їй не відповідав. Леон уже піднімався схилом з такою швидкістю, що важко було встигати за ним. І все одно, перш ніж вони вийшли на дорогу, перш ніж він опустив Лолу на землю, Брайоні вже почала розповідати йому, що сталося, саме так, як вона це бачила.

XIV

Згадки про допити, про підписані заяви й свідчення, про її благоговійний страх під стінами судової зали, куди її як малолітню не допустили, не так турбуватимуть Брайоні в наступні роки, як уривчасті спогади тієї пізньої ночі й літнього світанку. Як же вина відшліфовує всі способи самокатувань, витворюючи з намистинок подробиць одвічну петлю, чотки, які перебиратимуться протягом усього життя.

Коли вони нарешті дісталися додому, потяглися схожі на сон години важких рішень, сліз, стишених голосів, швидких кроків у холі і її власного гидкого збудження, яке повністю прогнало сонливість. Ясна річ, Брайоні була достатньо дорослою, аби розуміти, що вся увага зараз належатиме Лолі, але ту дуже скоро співчутливі жіночі руки повели в її кімнату чекати на лікаря і на лікарський огляд. Стоячи біля підніжжя сходів, Брайоні дивилася, як Лола, голосно схлипуючи, піднімається нагору, по боках її підтримують Емілі й Бетті, а ззаду йде Поллі з мискою і рушниками. Коли кузина пішла, на авансцені лишилася Брайоні — Робі ще не було, — і те, як її слухали, як їй вірили, повністю узгоджувалося з її щойно здобутою зрілістю.

Мабуть, саме в цей час перед домом зупинився «гамбер», і двох інспекторів поліції та двох констеблів провели в дім. Брайоні була єдиною, хто міг щось розповісти, тому вона намагалася говорити спокійно. Те, що вона була найголовнішою, додавало їй упевненості. Все це діялося в якомусь невизначеному часі, ще до офіційних опитувань, коли вона стояла в холі перед офіцерами поліції, і з одного боку був Леон, а з другого — мама. Але як мама так швидко дісталася сюди від Лолиного ліжка? У старшого інспектора було важке обличчя, все в глибоких зморшках, наче вирізьблене із зібганого граніту. Брайоні боялася його, коли розповідала свою історію цій нерухомій масці; а розповідаючи, відчувала, як з неї знімається тягар і якесь тепле, сумирне відчуття розходиться від живота до її рук і ніг. Це скидалося на любов, раптову любов до цього уважного чоловіка, який, не знаючи сумнівів, був на боці добра, який завжди був готовий за нього боротися і за яким стояли всі можливі сили й уся мудрість людства. Під його безпристрасним поглядом у неї перехопило горло, і вона почала затинатися. Вона хотіла, щоб інспектор обняв її, заспокоїв, пробачив їй, хоч вона ні в чому не була винна. Але він лиш дивився на неї і слухав. Це був він. Я бачила його. Її сльози були ще одним доказом тієї правди, яку вона відчувала й про яку розповідала, і коли мамина рука погладила її по голові, вона вже зовсім розплакалася, і її відвели до вітальні.

Але якщо мама заспокоювала її там, на честерфілдівській канапі, як же вона може пам’ятати прихід лікаря Макларена в чорному жилеті і звичній його старомодній сорочці зі стоячим комірцем, з його ґладстонівським саквояжем, що був свідком трьох народжень і всіх дитячих хвороб у домі Толлісів? Леон розмовляв із лікарем, нахилившись до нього, і тихо, стисло, по-чоловічому вводив його в курс подій. Де була зараз Леонова безжурна легковажність? Ця тиха нарада була типовою для всіх наступних годин. З кожним, хто приходив, говорили саме таким чином; різні люди — поліція, лікар, члени сім’ї, слуги — стояли групками, які розпадалися й утворювалися знову в кутках кімнат, у холі, на терасі за заскленими дверима. Ніщо не підсумовувалося, ні про що не сповіщалося. Усі знали про жахливий факт насильства, але він залишався спільним секретом, про який говорили пошепки, збираючись у маленькі групки, які тут же розпадалися, коли люди з поважним виглядом відходили, щоб зайнятися ще чимось. По суті, навіть ще важливішою була справа зниклих дітей. Проте всі вважали, постійно повторюючи це, як магічне заклинання, що вони спокійно сплять собі десь у парку. Таким чином, увага залишалася прикутою головно до стану дівчинки, що перебувала нагорі.

Повернувся з пошуків Пол Маршал і дізнався про те, що сталося, від інспекторів. Він ходив з ними туди-сюди по терасі, по черзі частуючи їх цигарками із золотого портсигара. Коли розмова закінчилася, він поплескав старшого по плечу й немовби відпустив їх до їхніх справ, після чого зайшов у дім поговорити з Емілі Толліс. Леон провів лікаря нагору, той незабаром спустився й немовби виріс в очах усіх інших після професійної зустрічі з безпосереднім об’єктом їхніх турбот. Він теж навстоячки провів довгу розмову з двома чоловіками в цивільному, потім із Леоном і, нарешті, з Леоном і місіс Толліс. Перед тим, як піти, лікар підійшов і приклав таку знайому, маленьку суху руку до чола Брайоні, помацав їй пульс і залишився задоволений. Він узяв свій