Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добрі дві години ми старанно шкребли морське дно, але нічого особливого не виловили. Драга збирала велику кількість всіляких мушель. Було також декілька голотурій, морських донних тварин типу голкошкірих з циліндричним тілом, перлівниць і більше десятка малих черепах, яким судилося стати нашою їжею.
Я вже змирився, що цього разу не виловлю з дна нічого путнього. Та ось мені до рук потрапило справжнє чудо природи, хоча правильніше сказати, чудесна аномалія, надзвичайно рідкісна. Консель, закинувши драгу, витягнув багато звичайних мушель. Я заглянув у сітку, засунув у неї руку, і витягнув її, стискаючи конхіологічний скарб. На радощах я загорлав так голосно, що назвати Конселя здивованим з цього приводу — це не сказати нічого.
— Що трапилося з паном професором? — захвилювався Консель. — Може, пана професора хтось укусив?
— Не хвилюйся, мій друже! Але я без жалю поплатився б пальцем за таку знахідку.
— Яку знахідку?
— Ось цю мушлю, — промовив я, показуючи своєму помічнику те, що так мене потішило.
— Та це ж звичайна пурпурова олива, з роду олив, родини гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
— Правильно, Конселю! Та є одне вагоме «але». Завиток у цієї мушлі йде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!
— Не може бути! — вигукнув Консель.
— Може! Це мушля-шульга!
— Мушля-шульга! — повторив Консель схвильованим голосом.
— Ти тільки подивися на її завиток!
— Ах! Якщо пан професор зволить мені повірити, — сказав Консель, взявши тремтячою рукою дорогоцінну мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався!
Ця мушля справді була гідна подиву і хвилювання! Спостереження натуралістів засвідчують, що у природі рух відбувається справа наліво. Усі світила і їх супутники описують кругові шляхи справа наліво! У переважної більшості людей права рука розвинена краще, ніж ліва, тому всі інструменти, прилади, гвинтові сходи, замки, пружини годинників, різьби вентилів влаштовані так, щоб діяти справа наліво. Природа, закручуючи мушлі, дотримується цього закону всесвіту. Завитки мушель за рідким винятком закручуються справа наліво. Тому мушлі-шульги цінуються знавцями на вагу золота.
Ми з Конселем захопилися розгляданням нашої знахідки. Я мріяв, що вона стане винятково цінним експонатом Паризького музею, та раптом камінь, кинутий одним із туземців, розбив нашу дорогоцінність у руці Конселя.
Я скрикнув. А Консель, схопивши мою рушницю, націлився на дикуна, що розмахував пращею за десять метрів від нас. Я кинувся до Конселя, але він уже встиг натиснути курок, — і електрична куля розбила браслет із амулетів, що прикрашав зап'ястя дикуна!
— Що ти робиш, Конселю?! Конселю! — кричав я.
— Хіба пан професор не бачить, що цей варвар першим кинувся в атаку?
— Ніяка мушля не вартує людського життя, — вигукнув я.
— От телепень! Краще б він розтрощив мені плече! Консель щиро жалкував, що ми втратили такий цінний екземпляр, як мушля-шульга. Мені також було прикро, але на відміну від Конселя я був переконаний, що мушля, навіть найцінніша — це лише мертвий предмет, а людина, хоч і дика, — це жива душа, і тому безцінна.
За той короткий час, що ми милувалися мушлею, ситуація змінилася не на користь нам. Зо два десятки пірог оточили «Наутилус». Піроги туземців — це просто стовбури дерев, видовбані посередині, довгі і вузькі, напрочуд швидкохідні і стійкі завдяки подвійній бамбуковій балансирній жердині, яка тримається на поверхні води. Цими саморобними пірогами вправно управляли ловкі напівголі гребці, і я з тривогою спостерігав, як вони підпливали дедалі ближче до нашого судна.
Папуаси вже, ймовірно, контактували з європейцями, і знали, як виглядають кораблі. Але я більш ніж певен, що наша довга сталева «сигара» без щогл, вітрил і труб зацікавила і водночас налякала їх. Що вони могли подумати? Ясно одне: нічого хорошого, бо спочатку вони трималися від нас на безпечній з їхньої точки зору відстані. Їм додало сміливості те, що наше судно було нерухоме, тож поступово вони підпливли ближче і тепер лише вичікували слушного моменту, щоб, так би мовити, познайомитися з нами.
А нашим завданням було уникнути цього небезпечного знайомства. Ми не хотіли нікого убивати. Але якщо вони нападуть, доведеться захищатися. І перш ніж туземці збагнуть, що ми — сильний противник, ми вже відправимо на той світ чимало дикунів. Справа в тому, що наші рушниці, які стріляють безшумно, не можуть налякати їх. Вони поважають лише гучну зброю. Гроза без гуркотіння грому не наводить жаху на людей, хоча смерть приносить не грім, а блискавка.
Піроги підійшли вже достатньо близько до «Наутилуса», і на борт посипалося чимало стріл.
— Хай йому грець! Цілий град! — закричав Консель. — Ще буде дуже добре, якщо цей град не отруйний!
— Необхідно попередити капітана! — крикнув я, спускаючись у люк. — Сховайся, Конселю!
Я забіг у вітальню, але там було порожньо. Тоді я постукав у двері каюти капітана Немо.
— Увійдіть, — відповіли мені зсередини.
Я увійшов до каюти. Капітан Немо був зайнятий якимись розрахунками, у яких часто зустрічався знак «х» і складні алгебраїчні формули.
— Я вам завадив? — запитав я із ввічливості.
— Так, пане Аронаксе, але, знаючи вас, впевнений, що ви б не зробили цього без серйозної причини.
— Авжеж, причина надзвичайно серйозна! Піроги туземців оточили «Наутилус», ще декілька хвилин — і нам доведеться відбиватися від нападу дикунів.
— А-а! — спокійно відреагував на цю новину капітан Немо. — Кажете, вони припливли на пірогах?
— Так, капітане!
— Тоді треба просто зачинити люк.
— Неодмінно! Але я не знаю як…
— Це дуже просто, — сказав капітан Немо.
Він натиснув кнопку електричного дзвінка і по проводах передав відповідний наказ у кубрик, де знаходилася команда.
— Оце і вся премудрість, пане професоре. Шлюпка всередині судна у своєму гнізді, люк зачинений.
— Але… — почав я.
— Сподіваюсь, — перебив мене капітан Немо, — ви не боїтеся, що ці люди проб'ють сталеву обшивку «Наутилуса», яка з гідністю витримала снаряди вашого фрегата?
— Цього я, звісно, не боюся, капітане! Але є інша небезпека.
— Яка?
— Нам завтра вранці треба буде неодмінно відчинити люк, щоб накачати свіже повітря у резервуари.
— Без цього нам не обійтися. Наше судно дихає, як кити.
— Ці туземці такі войовничі. Вони можуть зайняти палубу! Як ми тоді їх позбудемося?
— То ви впевнені, професоре, що вони залізуть на борт?
— Впевнений!
— Воля їхня. Я навіть не стану їм заважати. Мені шкода цих папуасів. Я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.