Читати книгу - "20 000 льє під водою"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 122
Перейти на сторінку:
торкаючись його плеча.

Він здригнувся і оглянувся, немовби зненацька розбуджений від сну.

— А, це ви, пане професоре! — сказав він. — Чи вдалим було полювання? Ручаюся, ви маєте чим поповнити свій гербарій.

— Полювання вдалося на славу, капітане, — відповів я. — Неперевершений успіх, дичина сама біжить за нами, ціла юрба!

— Не зрозумів.

— Двонога дичина, — натякнув я.

— Що ви маєте на увазі?

— Дикуни!

— Ага, дикуни! — сказав капітан Немо, посміхаючись. — Тепер я розумію, чому ви такий стривожений. А чому ви дивуєтеся, пане професоре, що зустріли дикунів? Вони є майже на кожному острові. Скажіть краще, де їх немає! Дикуни їх непокоять… Скажіть-но, а чим ці люди, яких ви називаєте дикунами, гірші від нас?

— Але капітане…

— Особисто я, пане Аронаксе, зустрічався з ними усюди.

— І все таки, — сказав я, — якщо ви не бажаєте їх бачити на борту «Наутилуса», варто б підготуватися до зустрічі непроханих гостей.

— Не хвилюйтеся, професоре.

— Але ж їх так багато!

— Скільки?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — промовив капітан Немо, кладучи пальці на клавіші, — а хоч би усе населення Нової Гвінеї зібралося на березі острова Гвебороар, «Наутилус» все одно буде в безпеці.

І капітан Немо почав грати, ясно даючи мені зрозуміти, що розмову закінчено. Я помітив, що він ударяє тільки по чорних клавішах. Ось чому мелодії, які він награвав, зазвичай мали яскраво виражений шотландський колорит. Він повністю віддався музиці і забув про мою присутність. Я більше його не турбував.

Випадок з дикунами спонукав до роздумів. Я піднявся на палубу. Надворі вже була ніч, яка за природними законами цих широт різко змінювала день. Обриси острова Гвебороар вже зливалися з туманною даллю. Але кострища, які палали на острові, свідчили про те, що туземцям ще не до сну. Мабуть, вони обговорювали подію дня — вторгнення білих на їхню територію, і обдумували план боротьби з нами.

Я затримався на палубі на довгі години. Більше ніхто не приєднався до мене, і я міг на самоті подумати, позгадувати

і помріяти про усе на світі. Спочатку мені думалося про тубільців. Але вже без страху, бо впевненість капітана щодо їхньої безсилості проти фортеці-«Наутилуса» передалася і мені.

Потім я думками поринув у Францію. Я думав про те, що через декілька годин небесні світила засяють у небі, що простелилося над моєю батьківщиною. Серед сузір'їв зеніту сходив місяць. Я згадав, що капітан Немо так покладається на нього і подумав, що через двадцять чотири години нічне небесне світило знову завітає у ці краї, щоб здибити океанські води і звільнити наш корабель з його коралової пастки.

Близько півночі я повернувся до своєї каюти і спокійно заснув, попередньо переконавшись, що на темних водах навколо «Наутилуса» і у прибережних гаях острова тихо і спокійно.

Та ніч минула без пригод. Папуасів, вочевидь, лякало чудовисько, що лежало на кораловій обмілині неподалік їхнього берега. Якби вони знали, що у нас відчинений люк і що усі ми мирно спимо, то запросто могли б пролізти всередину «Наутилуса» і напасти на нас.

Наступного дня, 8 січня, я встав о десятій годині ранку і одразу піднявся на палубу. Туман вже майже розсіявся і через чверть години вже можна було побачити острів: спершу обриси берегів, а трохи згодом вершини гір.

Туземці юрмилися на березі і було їх значно більше, ніж учора, — півтисячі, а то і більше. Найсміливіші, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, наблизилися до «Наутилуса» на відстань не більше двох кабельтових. Я чітко бачив їхні обличчя. Але щоб розгледіти тих, хто стовбичив на березі, довелося скористатися біноклем. Це були справжні папуаси атлетичної комплекції, з високим крутим чолом і великим рівним носом та білими зубами. Красиве плем'я! Кучеряве волосся вони фарбували у яскравий червоний колір. Шкіру мали чорну і лискучу, як нубійці. Мочки вух кожного з них були розрізані навпіл і відтягнуті донизу, а на них висіли кістяні сережки. Майже усі дикуни були голими. Але я помітив декілька жінок, зодягнутих у справжні криноліни, сплетені з трав. Ці своєрідні спідниці ледве прикривали коліна і підтримувалися на стегнах поясом, виготовленим з водоростей. Деякі чоловіки мали на шиї прикраси-обереги у формі півмісяця і намисто з білих та червоних скелець. Рідко який остров'янин не був озброєний луком, стрілами і щитом, а за плечима у них висіли сітки, наповнені круглим камінням, яке вони вправно метали за допомогою пращ.

Один із вождів підійшов до «Наутилуса» досить близько і уважно розглядав його. Вочевидь, це був «мадо» вищого рангу, тому що на ньому була циновка, барвисто розфарбована, з зубцями по краях.

Я міг прикінчити цього туземця з першого пострілу, але вирішив не нападати першим, лише боронитися, за необхідності. Ми ж цивілізовані люди, а нападати — це кодекс честі дикунів, а не європейців.

Під час відпливу туземці невідступно вешталися довкола судна. На щастя, ворожості вони не виявляли і навіть намагалися піти на контакт. Я зачув слово чи вигук «ас-сай», і за інтонацією, з якою вони його вимовляли і супровідними жестами, я зрозумів, що вони запрошують мене на берег. Зрозуміло, що я не прийняв цього запрошення.

Само собою, того дня ми не подалися на острів. Нед Ленд з цього приводу був дуже засмучений, він мріяв поповнити запаси провізії і просто не міг усидіти на місці, коли поруч була земля. Щоб убити час, канадець зайнявся корисною справою — консервуванням м'яса та борошна, привезених з острова Гвебороар. А обкрадені дикуни були змушені повернутися на берег, бо об одинадцятій годині почався приплив, і верхівки коралових рифів накрила вода. Ми не знали, мешканцями якого острова були ці чорношкірі: можливо, Папуа, хоча навряд, адже ми не бачили біля берега пірог. Ймовірно, все-таки вони були місцевими.

До речі, це був останній день перебування «Наутилуса» у цих краях, якщо вірити запевненням капітана Немо про те, що завтра під час припливу ми вийдемо у відкрите море.

Я покликав Конселя і попросив, щоб він приніс мені легеньку зграбну драгу, таку, якою добувають устриць.

— Як там наші дикуни? — запитав Консель. — З дозволу пана професора зауважу, що ці туземці не такі вже й злюки!

— Не знаю, не знаю. Злі чи добрі, але все ж вони людожери, мій друже, — нагадав йому я.

— Може і людожери, а проте, можливо, порядні люди і не стануть нами обідати, якщо ми їх не скривдимо, — говорив Консель.

— Але ми не можемо бути впевнені у цьому. Вони живуть за своїми законами, яких ми не знаємо. А якщо згідно

1 ... 48 49 50 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "20 000 льє під водою"