Читати книгу - "Розмір має значення"

Такого урожаю тут іще не бачили.

До мене підійшов Африканич. У руках тримав пачку цигарок.

- Закуриш? - спитав він.

Взагалі-то я не палю, але це була не просто цигарка, а символ визнання. Якщо хочете, нагорода. Я мовчки взяв одну, як і велить місцевий етикет. Поки розкурював і боровся з кашлем, що підступно схопив мене за горло, Африканич нахилився вперед та прошепотів у самісіньке вухо:

- З Альошею обережно. Він стукач.

Я не зрозумів, про що йдеться. Стукачем, судячи зі всього, тут був я, і ще двоє хлопців, які зараз відпочивали від граду з шишок. Можливо, бригадир мав на увазі, що Альоша був стукачем до мене і тепер мститиметься за втрачену посаду? Так я не тримаюся за своє місце. А крім того, стукати тут ставили здебільшого молодих, і навряд чи така посада мала викликати ревнощі. Складно все це, дуже складно. Але уточнювати я не наважився, аби не привертати зайвої уваги. Запам’ятаємо, а там буде видно.

Урожай з цього кедра перевершив усі сподівання. За якихось півгодини бункер наповнився більш як на половину, а наступні два дерева, резонансну частоту яких я підрахував уже ретельніше, заповнили бункер вщерть. Хлопці відверто раділи кожному новому кошику і, здавалося, дуже переживали, аби набрати більше. Проте це тривало тільки допоки в бункер не лягла остання шишка.

- Шабаш! - вигукнув хтось.

- Який тобі шабаш! - гаркнув Африканич. - Іще півдня працювати.

- Та ж норму зробили!

- Більше зробиш - більше заробиш! - втрутився Альоша.

- На хер той заробіток! Шабаш давай! - загули люди. Абсолютна більшість підтримала цю думку, і Африканич як мудрий керівник врешті став на їхній бік.

- Добре, - підсумував він. - Гроші будуть, а відпочити - коли ще зможемо. Шабаш!

- Ура Африканичу! - загукали люди.

- Вітька, блядь, біжи за водкой! - далекоглядно скомандував бригадир.

Хтось із молодих хутко кинувся виконувати це розпорядження, а решта повалилися хто де стояв, закурили, а тоді взялися видобувати з клумаків сухий пайок, що його давали працівникам у ліс. Попри попередження друзяки Сагайдачного, салат олів’є до складу не входив, проте сяка-така закусь була.

Я намагався виплутатися зі своїх ватяних лахів, а в голові крутилася думка: якби наші українські красуні знали, в яких умовах і хто добуває сировину для їхнього схуднення, то може, і самі б відмовилися від клятої «Граціози»? Цю ідею варто закинути у відділ зв’язків із громадськістю.

Користуючись паузою, я підійшов до Альоши. Хлопець мені імпонував, а крім того, на обличчі його читався інтелект. Зазвичай такі люди є непоганим джерелом інформації.

Я постояв мовчки, щоб не виглядати настирливим і врешті запитав, дивлячись в далечінь:

- А куди шишки дівають?

- Їдять, - раптом зареготав Альоша. - А ти не пробував?

Я знизав плечима, побоюючись чергового підступу. Але нічого страшного не сталося. Хлопець підібрав з землі шишку, видобув з неї горішок і взявся вчити мене лузати, супроводжуючи процес приказками і жартами, яких я наводити не буду. Виявилося, що це не така вже проста справа. На відміну від соняшникового або гарбузового, насіння кедра кусають поперек, а потім повертають на 90 градусів - і ще раз. Як білочка. Горішок розпадається, і ви отримуєте чесно зароблену середину. Це єдиний правильний спосіб, інакше попсуєте продукт і ніколи вже не відокремите лушпиння від ядра.

Деякий час ми стояли поруч, лузаючи горішки. Такий початок надихав. І я вирішив закинути вудку:

- Ну, а загалом з них щось роблять?

- З кого? - перепитав Альоша.

- З шишок. Не всі ж з’їдають.

- Роблять. Всяке роблять.

- Тут десь завод поруч? - обережно продовжив я.

Він раптово обернувся і підозріло зіщулився.

- А чого це ти розпитуєш?

- Та так якось. Цікаво.

- Багато будеш знати - погано будеш спати. Ти свою роботу роби. А вони якось уже зі своєю розберуться.

Хто «вони», я уточнювати не став і відійшов убік. Не вийшло. Ну, то спробуємо іншим разом. Оно Африканич, здається, мені симпатизує.

А далі почалася п’янка, чи принаймні мені так спочатку здалося. Водки принесли приблизно по пляшці на брата, і невдовзі я почав побоюватися, чи не справдиться тутешнє прислів’я - скільки водки не купуй, все одно іще раз бігти.

Я швидко закінчив із сухим пайком, що складався виключно із генетично модифікованих продуктів. Тато вчив добряче закушувати, аби не захмеліти завчасно, а тут наливали часто і проголошували тости, що ставали дедалі коротшими. Краєм ока я встиг помітити, що в родинах моїх колег, певно, не приділяли стільки уваги майбутньому здоров’ю синів, тому що більшість з них не торкалася їжі і пила майже без закуски, якщо, звичайно, не вважати такою дійсно смачні і фантастично корисні кедрові горіхи. Двоє-троє, мабуть, завзяті оригінали, закусували молодою хвоєю, обгризаючи невисокі деревця. І після третьої чарки я навіть став думати, а чи не просвітити хлопців відносно шкоди, що вони завдають своїм організмам, однак стримався. Врешті-решт я тут працюю не санінструктором, а рядовим шишкарем.

Вас, мабуть, здивує, що я називаю тутешню горілку «водкою», але слово честі - язик не повертається вживати шляхетне слово «горілка» щодо цього тубільного напою. Сагайдачний щось там брехав про охолодження - марна справа. Охолоджуй чи ні - водка залишається водкою. Варварський напій.

Перед відрядженням до Росії мене піддали серйозному курсу премедикації з метою зменшити вплив алкоголю на організм, тому перші півлітра пішли досить легко, чого не можна сказати про інших моїх колег.

Проте уявіть собі моє здивування, коли після повернення на базу усі зібралися в кают-компанії, і на столах знову з’явилася водка. Це вже ставало небезпечним. Подумки я обчислив смертельну дозу для своїх ста кілограмів і вирішив не переходити її ні за яких умов. Хай там що гарантують УГСівські лікарі, а вони залишилися в київських кабінетах, коли я тут сам-один на передньому краї.

Слово взяв Африканич:

- Хлопці, - сказав він, - у нас сьогодні з’явився новий член бригади. І тому наш обов’язок - прописати його тут, щоб став повноправним нашим товаришем. Як гадаєте, пройшов він випробування?

- Пройшов! Годиться! - загукали зусібіч п’яні хлопці.

Африканич підняв руку:

- А я вважаю, що ніхуя. Хлопець, звичайно, хитрий, усі хохли хитрі, але іще одне випробування йому не завадить. Як гадаєте?

- Давай! Спробуєм хохла! - залунало у відповідь.

Про всяк випадок довелося озирнутися навкруги: чи не видно там нових капостей на кшталт ранішньої. Коли що - буду захищатися до останнього. Однак Альоша вже ставив переді мною велику склянку, грамів на двісті.

- Наливай!