Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

Україна фактично пожинає сьогодні наслідки того, що в іншій своїй книзі Тарас Кузьо влучно назвав «незакінченою революцією». Про несформованість української нації як головну причину «незакінченості» національно-визвольної революції вже була мова; про несформованість громадянського суспільства – як головну причину «незакінченості» революції антикомуністичної – варто дещо сказати.

За визначенням Т.Кузя, «брак традицій демократії на більшості території, що була під суверенітетом Росії, є головною перешкодою на шляху до встановлення парламентської демократії в Україні. Громадянське суспільство, справді незалежна преса та сильні партії… існують лише в Західній Україні завдяки більш ліберальним наслідкам іноземного і панування… Правова держава поки що не має глибокого і коріння в Україні, а демократичні перетворення суспільства і на засадах закону здійснювалися не завжди правильно». Як наслідок – пострадянським республікам, на зразок України, «бракує соціальної бази, необхідної для забезпечення їхнього швидкого перетворення на демократичні держави з ринковою економікою». Зокрема, «той факт, що в Україні мало уваги приділяється реформам, можна пояснити відсутністю тиску на уряд із боку населення (з боку громадянського суспільства! – М.Р.), а також недостатньою переконаністю керівництва у необхідності проведення цих реформ».

Несформованість нації і громадянського суспільства в Україні зумовили слабкість національно-демократичного руху і незавершеність обох революцій – національно-визвольної та демократично-антикомуністичної. Не маючи достатньої сили (достатньої соціальної і національної бази) для самостійного здійснення двох згаданих революцій, українські націонал-демократи змушені були піти на союз із націонал-комуністами. «Незавершеність», себто половинчатість і неостаточність обох згаданих революцій якраз і стала побічним, коли не головним наслідком такого альянсу. Результат, зрештою, і не міг бути іншим, враховуючи, що комуністична номенклатура не була і не є зацікавленою ані в справжній декомунізації, ані в справжній деколонізації України. «Націонал-комуністи, – пише з цього приводу Тарас Кузьо, – відіграли важливу, але короткочасну роль у забезпеченні соціальної стабільності. Проте їхнє тривале панування при важелях влади блокує просування України у відповідності до нової програми політичних та економічних реформ, призводить до стагнації». «Корупція, застій та збереження влади за колишніми правлячими колами» не лише перешкоджають проведенню економічних та політичних реформ, а й «ведуть до зневіри широких верств населення та зростаючого невдоволення серед національних меншин», – що, зрозуміло, теж не зміцнює національної безпеки України.

Усі ці чинники, що їх Тарас Кузьо окреслює як «брак об'єднуючих моментів – спільної релігії, націоналістичних почуттів, економічних успіхів і політичних перетворень», істотно ослаблюють Україну, поглиблюючи її вразливість перед зовнішньою, себто російською, загрозою.

Національні меншини та денаціоналізовані українці, багато з яких голосували за незалежність насамперед із суто соціально-економічних причин, відчувають розпач із приводу розпаду колишнього СРСР. Внутрішня криза підвищує загрозу дезінтеграції країни, особливо на сході України та в Криму, де зневіра у незалежність та можливість розв'язання економічних проблем веде до зростання підтримки ідеї щільнішої інтеграції з Росією та СНД… І нарешті, внутрішня криза зводить нанівець можливість бюджетних відрахувань на потреби оборони та безпеки.

«Окрім того, – пише дослідник, – внутрішня криза в Україні робить її в очах держав Центральної Європи небажаним партнером для співпраці» і, додамо, спонукає країни Заходу махнути на Україну рукою як на безнадійного хворого, нездатного боротися за власне одужання, а отже, приреченого знову стати колонією чи неоколонією Росії. Тарас Кузьо, слід віддати йому належне, рішуче не приймає такого погляду, стверджуючи, що «інтересам Заходу не відповідає розпад України або її входження у нову Російську імперію», оскільки Росія в такому разі «знову перетвориться на імперію, яка традиційно була ворожою до Заходу». «Теперішня політика Заходу, – вважає дослідник, – яка не враховує цілі регіони… дає змогу Росії продовжувати політику на реінтеграцію колишніх республік СРСР у нову імперію». На противагу цій російській «доктрині Монро» щодо «ближнього зарубіжжя», політика Заходу, на думку Т.Кузя, «має бути спрямованою на підтримку територіальної цілісності держав, що утворилися із колишнього СРСР. Росія має знати, що будь-яке збройне втручання у справи цих держав зустріне негативну реакцію з боку Заходу і спричинить суворі дипломатичні та економічні наслідки».

Водночас, пише дослідник, «Україні необхідно усвідомити неприємний для неї факт, що Росія має більше стратегічне значення для Заходу із цілого ряду геополітичних, воєнних та економічних причин». Зовнішньої загрози з боку Росії не слід недооцінювати, а проте, й не слід її перебільшувати, – вважає дослідник. – Головне, що мусять якнайшвидше зрозуміти українські політики: «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять саме внутрішні проблеми».

Останнє застереження видається особливо слушним – і, схоже, саме з його усвідомленням має чи не найбільші клопоти українська влада.

РОСІЯНИ В УКРАЇНІ: з погляду американського соціолога

За офіційними даними, російська меншина в Україні налічує понад 11 млн. осіб, себто становить близько 22% населення. Судячи з деяких новіших публікацій у західній періодиці, проблеми цієї меншини перестають бути виключно темою безглуздих заяв, спекуляцій та апокаліптичних пророцтв і починають нарешті серйозно й відповідально досліджуватись. Стаття Єйна Бремера «Політика етнічності: росіяни в новій Україні», опублікована в поважному науковому часописі «Юроп-Ейша стадіз»,[74] є добрим зразком саме такого, сумлінно-наукового, а не тенденційно-пропагандистського підходу до складної проблеми. Заснована на результатах ґрунтовних соціологічних опитувань, проведених спільно американськими, українськими та російськими фахівцями у трьох містах України (Львові, Києві, Сімферополі), стаття містить чимало цікавих цифрових даних і їхню здебільшого слушну інтерпретацію. Водночас, за всієї своєї безумовної сумлінності і проникливості, стаття все ще виявляє певну обмеженість «американського» погляду – нездатність подеколи проникнути в певні нюанси, збагнути всю складність і неоднозначність української ситуації. З обох цих причин – і через свої достоїнства, і через певні прикрі недоліки – згадана стаття Єйна Бремера заслуговує докладнішого аналізу.

У вступній, суто теоретичній частині Єйн Бремер слушно зауважує, що росіяни в Україні – це не просто меншина. Впродовж багатьох десятиліть вони були «політичне панівною» частиною населення; «приналежність до російської національності вважалась виявом лояльності до совєтського режиму». Забігаючи наперед, зазначимо, що панівне становище росіян – як наслідок певної колоніальної політики – об'єктивно відбите в таких промовистих цифрах, наведених (але, на жаль, ніяк не прокоментованих) Бремером: серед осіб із вищою освітою співвідношення українців і росіян складає: у Львові – 25% проти 43%, у Києві – 35 проти 53, у Сімферополі – 20 проти 33. Якщо до сказаного додати, що із загального числа українців у Сімферополі лише 8% послуговується українською мовою вдома (а в публічній сфері, вочевидь, іще менше), у Києві – 40%, і навіть у Львові – лише 83% (а не всі 100%, як можна було б очікувати), відсоток україномовної інтелігенції виявиться таким чином іще мізернішим.