Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

себе також. — Йому добре, то ейфорія від інтоксикації… від затруєння… Так, як од горілки.

Адріян накрився коцом із головою й упрів аж по брови; сморід зробився нестерпний, і він боявся, що виблює, боявся нападу кашлю. «Ярослав» щось півголосом запитав, йому підказали: «Явір», — сам священик не знав повстанців у криївці на псевдо, але, видно, «Яворові» конспірація вже була непотрібна.

— Руку дай… руку… Марічко… Але файно музики грают…

— Сину мій, тобі треба поєднатися з Господом.

На дивно змінений, глибокий звук цього голосу — лагідного й рішучого водночас — Адріян здригнувся: ні, не згадав, бо, виявляється, й не забував ніколи, а так гейби відклав подалі, щоб колись на самоті всмак натішитися дорогою річчю — пам'яттю про океан ласкавого, всепроникного золотого сяйва, в якому вдячно плавав невагомим і безвільним, мов новороджений хлопчик, — відпустіть мені гріх, отче… То «Ярослав» сповідав був і його на порозі смерти, коли не знати було, видержить серце чи ні, — «Ярослав» дав йому розгрішення, і він тоді був щасливий, такий щасливий, яким можна бути тільки по великому стражданню, котре зрізає з душі, мов хірургічним ножем, ґанґрену всякого гріха, і щойно тоді одчуваєш — Бог тут, Він тебе не покинув… Дякую Тобі, Господи, бо безмірна ласка Твоя; темна реверенда в ногах, гойдливе світло лампи, цієї самої, що зараз спрямована на «Явора», — «Ярослав» соборував умирущого, не чекаючи, аж прийде до пам'яти; Адріян заплющив очі й собі став молитися — разом з усіма. А кінець усе не надходив.

Тепер «Явір» звертався до своїх командирів — згадував за якусь засідку, якусь «стаю» а чи «стайню», просив йому вибачити й тішився, що прийшли до нього на весілля, що не погребували, — слова рвались і плутались, як у телеграмі шаленця, але можна було пізнати: «Явір» прощався. Тіло його вже не втримувало свого вмісту. Може, якби не запах, Адріян би втерпів, не став би серед білого дня (втім, хтозна, чи дня, — може, минуло вже півдоби цього вимушеного чування?) просто так, на зламання карку витикати носа з криївки, — але в ньому збудився давній «Звір», псевдо, з яким жаль було розлучатися, жаль як холера, дарма що правила конспірації давно вже того вимагали, — «Звір» підніс голову й нашорошено дослухався: нагорі було чисто, там дихав вітерець і ворушилося листя на деревах, напоєне пряним, живлющим соком, і, як вітер у кронах, голосніше шумів десь неподалік ручай; процокало копитцями до води оленя — і завмерло близько ляди запасного виходу, якою мали виносити хворого й нести далі потоком по камінню: видно, й собі дослухалося до двоногого звіра під землею, — а більше нікого не було чути, ні сорок, ні сойок, що першими звістують про появу чужинців, жодної потривоженої звірини, лиш віддалене белемкання дзвіночків на хазяйській худобі, як найгарніша музика, знак, що в лісі чисто, — в час облав совєти не дозволяли людям виганяти товар до лісу, щоб не попередили повстанців, — чисто, чисто: за яких кілька метрів звідси було життя — а тут була смерть, і вона своєю колосальною фізичною масою витискала його туди, нагору, — як поплавок. Він знайшов собі діло: треба було винести переповненого смердючого кібля — таки конче треба; досі це робили інші, тепер була його черга. «Карий» з готовністю похопився йому до товариства, але й «Карий» сьогодні мовчав — мовчки (підволікаючи ногу) піднявся по драбині, мовчки підважив ляду. Глухий звук-зітхання, схожий на «пах!..» — і поплавок випорснув.

…Потім він хтозна-скільки сидів на місці, оглушений і осліплений світляно-зеленою вервою, пронизливою інтенсивністю барв і запахів земного життя. В голові паморочилося; руки, якими впирався в землю, тремтіли. Ледве здужав помогти «Карому» — той, властиво, сам мусив закопувати в землю нечистоти. Пахло близьким дощем; перед очима різко світилися жовті квіти дроку, по одній пелюстці повзла лискуча чорна кузка. Адріян ліг горілиць, щоб віддихатися, і побачив небо: по ньому швидко сунули хмари, як великі білі пуховики. Ні, цілий час заведено вистукував хтось у скронях — якийсь знавіснілий радист: ні-ні, ні-ні-ні-ні. Ні. Такої смерти — не хотів собі. Тільки не такої, Господи.

Одинокої речі благав у Бога в цю годину своєї слабости, одинокої милости — смерти в бою. Під вогнем, під кулями. «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування…» Якби ж то йшлося про сам вогонь!.. Про прекрасний, чесний, шляхетний вогонь — вогневі він довіряв, побував-бо й під кулеметним, і під артилерійським, і під танковим, сам убивав, зазвичай, з одного пострілу, і то була війна, яку розумів, у якій знав як перемагати — і яку, на свій лад, навчився навіть любити: «стара война», як із ностальгійною ноткою мовляли давні упівські вояки!.. Тепер совєти несли з собою зовсім іншу «войну»: смерть у спілці з ними дедалі частіше перекидалася на криницю, затруєну тифом, на фляшку з паралізуючою отрутою, на пущений крізь вентиляційний отвір газ… Перш ніж одібрати життя, така смерть одбирала в тебе владу над тілом, заміняючи його на лантух із гноєм. Адріян Ортинський не дуже боявся тортур — знав, що їх можна перетривати не заламавшись, бо вони зрештою завжди скінчаться непритомністю (раніше додавав — «або смертю», нині, коли знав, що має здорове серце, був стриманіший в оцінках). Але, бачить Бог, отакого жахного, принизливого конання — не хотів для себе. Не хотів. Слабкий єсмь, Господи, — відверни від мене цю чашу!..

«Карий» сидів неподалік і курив; потім прикопав недопалка й ретельно притрусив мохом. Несподівано озвався:

— А мій батько колись теслярував… хрести робив… — Адріян промовчав.

— Всенький вік робив, а самого без хреста закопали… В одну общу яму вкинули, та й вже…

— Совєти? — спитав Адріян, несамохіть завваживши, що «Карий» говорить без свого звичного «чуйш». — Чи німці?

«Карий» сплюнув прилиплу до бороди дрібку тютюну.

— Свої… В голодовку… Бідарка по селу їздила, збирала трупи по хатах. Мати ще дихали, то об'їщик каже — їй один день остався, то що я по неї, ще завтра буду їхать? Та так і закопали…

Вони знов помовчали. Адріян тупо думав: що таке бідарка?.. Незнайоме слово ніби перегородило йому свідомість і заважало зрозуміти решту сказаного. А сам же «Карий»? Як він лишився живий?

— Мене вже не було тогді, — вів далі «Карий», відповідаючи на невимовлене питання, як то нерідко трапляється між людьми, що ділять одну криївку. — Дід, покойник, мене на станцію завіз, ще як із колгоспу коні на синдикат гнали, на мило… Пхнув у вагона нищечком, то так я з тими кіньми