Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій — дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.

…Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан-кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

— Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, — зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

— Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти… — продовжував спокійно Конан. — Я висів так само, та вижив — хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, — він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі — на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче…

…Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові-кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам-один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану…

ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ

1. НІЧНИЙ БАРАБАН

— …Не ходи туди! В будинку Арама Бакші тебе очікує небезпека!

Голос, який намагався переконати Конана, тремтів від збудження. Тонкі пальці з брудними нігтями нервово хапали м’язисту руку кімерійця, котрий спокійно слухав грізні попередження. Двоє чоловіків стояли на розі великого збройового ринку, а повз них протікав багатомовний барвистий натовп, звичайний для екзотичних і галасливих вулиць Замбули. Поряд із гігантом-кімерійцем жилавий засмаглий кочівник здавався навіть меншим, аніж був насправді.

Конан майже не слухав. Він ледве відвів погляд від гарненької гетери з яскраво-червоними губами, яка зухвалою ходою пройшла від них за кілька кроків, і мляво поцікавився у настирливого співбесідника:

— Про які небезпеки ти говориш?

Житель пустелі крадькома подивився довкола й прошепотів:

— Можеш мені не вірити. Та купців і кочівників, які залишалися на нічліг у Арама Бакші, більше ніхто не бачив. І ніхто нічого не чув про них. Немовби вони випарувалися! Звичайно, Арам присягається, що вранці вони встають і продовжують свою подорож. Ніхто з мешканців нашого, міста з його будинку не зникав, та, повторюю, мандрівників більше не бачили, а їхні товари й спорядження іноді з’являються на ринку. Хіба не свідчить це про те, що Арам розправився зі своїми гостями? Як би інакше їхні речі потрапили на ринок?

— Я не маю ніяких товарів! — прогарчав кімерієць, схопившись за рукоять величезного меча, що висів на поясі. — Я програв навіть коня!

— Не тільки багаті мандрівники зникають із будинку Арама Бакші, — знову зашепотів зуагір. — Бідні кочівники теж ночують там, оскільки платня за нічліг в Арама нижча, ніж в інших тавернах. І їх також більше не бачили! Якось вождь зуагірів, чий син зник так само, поскаржився сатрапу Юнгірові Хану, і солдати Хана обшукали весь будинок.

— І знайшли гору трупів? — запитав Конан, глузуючи із зуагіра.

— Ні! Вони нічого не знайшли і вигнали вождя зуагірів із міста. Проте… — він присунувся до Конана й здригнувся. — Дещо було знайдено. Одразу за будинком, де починається пустеля, росте невеликий пальмовий лісок. Там є глибока яма. Так от у цій ямі знаходили обгорілі людські кістки!

— І що ж це означає? — усміхнувся кімерієць.

— Арам Бакша — диявол! Це огидне місто було побудоване стигійцями, а правлять ним гірканці. Тут змішалися білі, чорні й коричневі ніби спеціально для того, щоби породити всі нечестиві породи та відтінки. І ніхто не може сказати, хто тут людина, а хто замаскований диявол. Арам Бакша — демон у вигляді людини! Вночі він відкриває справжню личину і відносить своїх гостей у пустелю, де збираються його бісівські друзі.

— А чому він відносить тільки мандрівників? — скептично поцікавився Конан.

— Мешканці міста не дозволять йому вбивати своїх, проте вони не зобов’язані піклуватися про чужинців. Конане, ти прийшов із Заходу і не знаєш усіх таємниць цієї стародавньої землі. Від самих початків демони пустелі поклоняються Йогу, володарю Пустинного Житла, який за допомогою вогню пожирає людей. Отож дивися, Конане! Впродовж багатьох місяців ти жив у шатрах зуагірів, ти став нашим братом. Не ходи в будинок Арама Бакші!

— Геть! — зненацька різко вигукнув Конан. — Сюди йде загін міської варти. Побачивши тебе, вони можуть пригадати того коня, який був викрадений зі стайні сатрапа.

Кочівник пішов. Лише на мить він затримався, аби прошепотіти:

— Попереджаю тебе, брате мій! У будинку Арама Бакші діє нечиста сила!

Потім він промайнув на вузькій алеї, що веде до ринку, і зник.

Конан тугіше затягнув широкий пояс. На очах міських стражників він тримався абсолютно спокійно. Варта, проїжджаючи повз нього, уважно вивчила постать кімерійця. І не без підстав: Конан вирізнявся навіть у цьому барвистому натовпі, що заповнював покручені вулиці Замбули. Блакитні очі, широкі груди й могутні м’язи робили його помітним у східному бджолиному рої, а прямий меч, що висів біля стегна, доповнював опис свого власника,

Не зронивши й слова, варта, погойдуючись у сідлах, посунула вниз вулицею, і натовп розступився, даючи їй дорогу. Це були уродженці Пеліштіма, кремезні й горбоносі. Їхні кучеряві чорні довгі бороди спереду майже прикривали кольчуги. Кожен тримав у руці спеціальну паличку і за допомогою неї управляв конем. Правителі Турану давали цим найманцям роботу, яку раніше виконували самі туранці. Саме з цієї причини жителі