Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Конан поглянув на сонце, яке сідало на плоскі дахи будинків у західній частині базару, ще раз підтяг ремінь і попрямував до таверни Арама Бакші.

Неквапливою ходою горянина він ішов строкатими вулицями. Подерті туніки продавців вина тут перемішувалися з облямованими горностаєвим хутром халатами багатих купців, із розшитими перлами нарядами дорогих куртизанок. Попереду чиїхось нош незграбно рухалися величезні чорні раби, розштовхуючи зарослих до очей мандрівників із шемітських міст, обірваних кочівників із пустелі, торговців і шукачів пригод з усіх країн Сходу.

Та й місцеве населення було різнорідним не менше.

Кілька століть тому сюди прийшли армади зі Стигії і створили на мертвих пісках свою імперію. Замбула за тих часів була невеликим торговим містечком і займала зручне положення поміж оазисів. Стигійці перетворили її на велике місто. Жили тут також раби — шеміти й кушити. Численні каравани, що перетинають пустелі зі сходу на захід і назад, приносили багатство — і ще більше змішування рас. Потім зі сходу прийшли воїни Турану й відсунули кордони Стигії. І ось уже впродовж життя цілого покоління Замбула залишалася найвіддаленішим укріпленим пунктом на заході — з тих, що керовані туранським сатрапом.

Галас, — незліченною кількістю мов і діалектів — уперто дзвенів у вухах кімерійця. Бурхливе життя вулиць Замбули все більше захоплювало його. Раз у раз крізь натовп шумно прокладали собі шлях загони озброєних вершників. Це були високорослі воїни Турану. Мелодійно побрязкували їхні кольчуги, у такт руху розгойдувалися криві шаблі. Люди розбігалися, прагнучи не потрапити під копита туранських коней. Ці побоювання не були зайвими — адже по вулицях гарцювали хазяї Замбули. Високі стигійці, стоячи осторонь, похмуро поглядали на міську сторожу, згадуючи свою минулу славу. Різноплемінне ж населення мало цікавилося тим, де мешкає їхній король — у замку Кхемі чи в осяйному, пишному Аграпурі.

Так, Юнгір Хан править Замбулою. Проте чоловіки шепотіли один одному, що Юнгіром Ханом править його дружина Нафертарі. Як би там не було, а прості люди жили своїми справами. Збиралися й сперечалися на вулицях, укладали угоди, шахраювали, пили вино, кохалися — словом, робили все те, що й раніше протягом багатьох століть, відтоді, як вежі й мінарети Замбули звелися в блакитні небеса над мертвими пісками Харамуна.

Перш ніж Конан дістався будинку Арама, спеціально найняті люди вже запалили на вулицях ліхтарі, оздоблені бронзовими драконами, що злобно стежать за перехожими.

Дім Арама був останнім на вулиці, що веде на захід. Огороджений стіною великий сад, де густо росли фінікові пальми, відділяв будинок від інших споруд зі східного боку. А на захід від нього шумів фініковий гай, крізь який бігла вулиця, перш ніж зникнути в пустелі. Через дорогу виднів ряд покинутих халуп, де мешкали кажани та шакали. Конан здивувався, чому міські жебраки не ночують у порожніх спорудах.

Освітлена ділянка дороги залишилася позаду. Тут не було ліхтарів, за винятком одного, який висів над входом до таверни. У небі виблискували зорі, під ногами шурхотів м’який пісок. Від легкого вітру, що прилетів із пустелі, тихо шепотіло листя пальм.

Ворота до володінь Арама Бакші відкривались усередину — на алею, що пролягала між таверною й садом. Конан смикнув за мотузок дзвоника і забарабанив руків’ям меча в тикові ворота. Нарешті у воротах відкрилися невеликі дверцята, звідки визирнула чорна пика.

— Відкрий, демони б тебе взяли! — наполіг Конан. — Я заплатив Арамові за кімнату і, присягаюся Кромом, я її одержу!

Чорний слуга зиркнув на дорогу за спиною Конана й відчинив ворота. І закрив їх знову на замок після того, як кімерієць зайшов до двору. Замбула славилася своїми злодіями, і тому було цілком природним те, що будинок на краю пустелі обнесений високими стінами. Житло має надійно захищатися від нічних рейдів кочівників і від місцевих грабіжників.

Конан перетнув сад, де в мерехтливому світлі зірок дрімали величезні білі квіти, і зайшов до пивної. Біля входу сидів скромно одягнений стигієць з поголеною головою, що викривало в ньому студента, і сумно роздумував — певне, про незбагненність Всесвіту. В кутку кілька чоловіків грали в кості, відчайдушно лаючись.

М’яко ступаючи, зайшов Арам Бакша — ставний, в строгому халаті помірних кольорів, з чорною розкішною бородою і з дещо дивними, втікаючими від прямого погляду, очима.

— Ти хочеш поїсти й випити? — запитав він.

— Ні, я вже попоїв, — похмуро пробурчав Конан. — Принеси мені кухоль газанського вина. Тільки на це в мене і залишилися гроші.

Мідна монета дзенькнула об дубову стійку.

— Очевидно, тобі не таланило за гральним столом, — мовив Арам.

— А я й не збирався починати з купи срібла. Вранці заплатив тобі за кімнату на випадок програшу. Перш за все треба потурбуватися про дах над головою, аби спокійно провести ніч. Я помітив, що на вулицях Замбули не сплять. Навіть останні жебраки шукають собі діру, у яку прагнуть забитися до настання темряви. Певне, в місті повно злодіїв і вбивць.

Конан сказав це спокійно, без тіні хвилювання, просто як про звичну річ. Потім зробив ковток дешевого вина і слідом за Арамом вийшов із приміщення. Щойно він зник, гравці в кості облишили своє заняття й перезирнулися. У їхніх очах з’явився загадковий вираз. Ніхто не мовив жодного слова, тільки студент з поголеною головою голосно розсміявся, і це був страшний сміх — сміх нелюдського цинізму й знущання. Усі опустили очі, намагаючись не дивитися один на одного. Можливо, наука пошкодила розум стигійського школяра — таке зі студентами іноді трапляється.

Конан ішов за Арамом коридором, освітленим мідними лампами. Кімерійцю було моторошнувато від безшумної ходи господаря. Арам був узутий у м’які капці, на підлозі лежали товсті туранські килими, і Конана не полишало неприємне відчуття, ніби замбулієць не йде, а крадеться.

Наприкінці покрученого коридору Арам зупинився біля дверей, упоперек яких на масивних кронштейнах покоїлася товста залізна смуга. Хазяїн підняв засув і завів гостя до кімнати, маленькі вікна якої — Конан помітив одразу — були взяті в позолочені ґрати. На підлозі лежали килими, канапа й стільці були оздоблені складним різьбленням. Поза всякими сумнівами, ця кімната була набагато краща та зручніша За будь-яку іншу, котру Конан за свої гроші міг зняти в центрі міста. Цей факт був важливий, якщо врахувати, що гаманець кімерійця дуже схуднув за останні кілька днів гульні.

Арам запалив бронзову лампу і звернув увагу Конана на двоє дверей із могутніми замками.

— Цієї ночі ти можеш спати спокійно, кімерійцю, — сказав він, прядучи очима на гостя. Конан забурчав, кинув на канапу голого меча.

— Твої замки