Читати книгу - "Мотря"

ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.

Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій; у правій — шапка.

— На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Федорівна, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем!

Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла:

— Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!

Гетьман поцілував руку Любові Федорівноі, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі.

Мотря мовчки кошик з трояндами подала. Гетьман то на троянди дивився, то на неї. Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.

— Велике вам спасибі за троянди, панночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці. — А повертаючись до Кочубеїв, спитав: — Невже ж це хрещениця моя, Мотря?

— Ти рекл єси, — відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю.

— Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, — говорив гетьман, — а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший — отсей! — Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку. — Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю собственною рукою, — просив гетьман.

Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.

— Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, — питався його гетьман, — неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене.

Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали.

Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський — Мотрі, Кочубей з Орликом ішов.

Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди.

Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський.

Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів.

Перед дверима стояло двох сердюків на варті.

Гетьман перебирався.

Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка — не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала.

Козаків примістили на економії, для прислуги готовили столи на подвір'ю. На бочках клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. І дощок, і полотна було в Ковалівці доволі.

Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи "в підкову", і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вожд перед битвою.

Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її.

— Ти нині до людей подібна, — сказала і поправила їй волосся. — Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, — вважай же, щоб не осоромила мене.

— Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю. Питалася, чи для неї нема тут якого діла.

— Досить одної хазяйки, — відповіла Любов Федорівна, і Мотря пішла в город.

Шукала самоти, щоб заспокоїтися.

Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам'янець відложила, стала числити на пальцях:

— Нині якраз дев'ятий день, — сказала і стривожилася. — Якраз і дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно.

БАНДУРА

Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість — гетьман.

Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:

_ Здорові були, шановне товариство! — промовив.

_ Доброго здоровля пану гетьманові! — відповіли йому. _ Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, — припрошували господарі.

В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.

Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого — Кочубеїха, як господарі.

Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві — ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.

Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.

— А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо!

Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.

Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.

Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.

— Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.

А все ж таки сіли по літах і по рангах.

Апостол подав рам'я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.

— Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок