Читати книгу - "Останній берег"

— хрипко промовив чарівник. — Нелегка це справа — розмовляти з драконами.

Арен зготував обід, адже за цілісінький день у них і ріски в роті не було. Доки вони полуднували, Яструб не зронив ані слова. Небавом і сонце почало сповзати до обрію, хоча в цих Північних широтах та ще й посеред літа ніч зазвичай настає пізно й повільно.

— Ну, — озвався нарешті чаклун, — цього разу Орм-Ембар повідав мені багато цікавого. Зокрема, він сказав, що той, кого ми шукаємо, перебуває на Селідорі, хоча водночас його начебто там і нема... Драконам дуже важко висловлюватися просто і дохідливо, бо в них не буває простих думок. І навіть коли хтось із них каже людині щиру правду — а таке трапляється вельми нечасто, — то все одно він не знає, як ця правда постає перед людськими очима. А тому я запитав його: "Він перебуває на Селідорі так само, як твій батько Орм?" Як тобі відомо, двобій Орма і Ерет-Акбе відбувся на Селідорі, там вони і загинули. І він відповів: "І так, і ні. Ти знайдеш його на Селідорі, але він не на Селідорі..."

Яструб замовк, замислено збираючи і кидаючи в рот хлібні окрушини.

— Можливо, він мав на увазі, що наразі того чоловіка на Селідорі немає, але щоб добратися до нього, я все одно мушу плисти туди. Може, й так... Тоді я запитав його про те, що сталося з іншими драконами. Він відповів, що той чоловік побував серед них і анітрохи їх не боявся — бо навіть убитий, він завжди повстає із мертвих, як жива людина із плоті і крові. Тому дракони тепер бояться його і вважають, що він — виплід неживої природи. І їхній страх дає йому владу над ними. Це він відібрав у них дар мови і залишив драконів віч-на-віч із їхньою дикою сутністю. Тож тепер вони пожирають один одного або гинуть, кидаючись у море, — найстрашніша смерть для вогнедишного змія, породженого вогнем і вітром. Тоді я запитав: "А де ж Повелитель драконів Калесин?", але Орм-Ембар не захотів про це говорити, сказав лише: "На заході". Можливо, це означає, що Калесин полетів на Далекі острови, які, за словами драконів, розташовані на краю землі. А втім, Орм-Ембар міг мати на увазі щось інше... Та менше з тим! Зрештою, дракон так чи інакше відповів на всі мої запитання, а тоді задав своє: "Повертаючись на північ, я пролітав над островами Калтуел і Торінкейт. Там я бачив, як люди приносили в жертву немовля: вони поклали дитину на кам'яний вівтар, а тоді перерізали їй горло. А на острові Інґат мешканці одного з сіл каменували місцевого чаклуна, а потім його мертве тіло шматували здичавілі собаки. Як ти гадаєш, Геде, тепер вони з'їдять оту дитину? А може, той чаклун повернеться з країни мертвих і кидатиме камінням у своїх односельців?" Почувши це, я подумав було, що він глузує з мене, але ні — Орм-Ембар був серйозним, як ніколи. Він сказав: "Речі втратили свій сенс. У світі з'явилася прогалина, і крізь неї у безвість спливає море. І світло також тьмяніє. Незабаром ми опинимось у мертвій пустелі. Там більше не пролунає Істинна Мова, там більше не буде смерті". І тільки тоді я нарешті зрозумів, що саме він хотів мені сказати...

Натомість Арен, правду кажучи, не зрозумів анічогісінько і, крім того, відчував болісну тривогу, оскільки Яструб, переповідаючи йому розмову з драконом, назвав своє Істинне ім'я — і це було доконаним фактом. Юнакові стало моторошно: він мимоволі згадав ту змучену жінку з Лорбанері, котра кричала: "Моє ім'я — Акарен!" Якщо сили магії і музики вичерпалися, якщо занепадають навіть мова і віра, якщо безумство страху знищує розум людей, і вони, як і дракони, починають убивати собі подібних, — якщо все це й справді так, то чи зумів залишитися собою його повелитель? Чи досить у нього сили, щоби протистояти цьому звироднінню?

Зрештою, поглянувши на Яструба, його було важко назвати сильною людиною; особливо зараз, коли він скромно вечеряв хлібом і в'яленою рибою — згорблений, сивочолий, з тонкими руками і втомленим обличчям.

І все ж дракон боявся його.

— Тебе щось непокоїть, синку?

"Ні, від нього правди не приховаєш", — подумав Арен.

— Мій пане, ти назвав своє Істинне ім'я...

— Ну, звісно! Я й забув, що не назвав його тобі раніше. Ти мусиш знати моє Ім'я там, куди ми прямуємо. — Продовжуючи щось жувати, він спокійно поглянув на Арена. — А ти вже, мабуть, вирішив, що я теж із глузду з'їхав? І тепер повсякчас бубонітиму своє ім'я, як недоумкуватий стариган? Щось ранувато ти мене поховав, хлопче!

— Ні, — зніяковіло промимрив Арен. Він раптом відчув, що дуже стомився: надто довгим був день, надто багато драконів.

— Арене, — озвався чаклун. — Ні, Лебанене! Там, куди ми пливемо, ніде сховатися і нічого приховувати. Там усі звуться своїми Істинними іменами.

— Мертвим не боляче, — похмуро відказав Арен.

— Але ж не тільки там, не тільки у потойбічному світі люди називають одне одного Істинними іменами! Так само чинять, скажімо, найвразливіші з-поміж людей, ті, хто дарує свою любов, не сподіваючись за це жодної віддяки, — вони не приховують своїх Істинних імен. Це щирі серця, які віддають своє тепло іншим... Е, та ти куняєш, хлопче! Лягай-но спати. Головне тепер — тримати курс, і тоді вранці ми побачимо останній острів Земномор'я! Я про це подбаю!

У голосі його звучала щира ніжність, і Арен, зібгавшись калачиком, майже відразу став поринати в сон. Він іще чув, як маг тихенько, майже пошепки, заспівав щось Істинною Мовою. І Арен раптом почав розуміти прадавні слова, пригадувати їхнє значення, а тоді якось несподівано для самого себе міцно заснув.

Маг мовчки сховав їжу, що залишилася від вечері, прибрав у човні, а відтак підняв на щоглі вітрило і напнув його чар-вітром. Невтомний "Світозор" стрілою помчав на північ.

Гед, сидячи на кормі, дивився на свого юного супутника. Обличчя Арена було осяяне золотаво-червоним промінням призахідного сонця, а його довге волосся куйовдив вітер. Куди й подівся той тендітний і легковажний королевич, який лише кілька місяців тому сидів біля водограю у дворі Обителі Мудреців? Юнак помітно змужнів, його виразне обличчя променіло прихованою силою.

— Я не брав із собою нікого, — вголос промовив Архімаг, звертаючись чи то до юнака, чи до вітру морського. —