Читати книгу - "Чорний альбатрос"

а дещо серйозніше. Чи ти знаєш, де він живе?

— Пусти або нічого не скажу, — схлипнув хлопчисько.

Троян послабив хватку.

— Ну, так що? Будеш говорити? — Троян допитливо витріщився на злодюжку.

— Не знаю я ні про якого міняйла, — сказав шибеник, відводячи очі.

Троян одразу зрозумів, що він бреше. На жаль, відтоді, як він втратив дар чарівництва, він розучився читати думки, але інтонації вгадував безпомилково. І неправду від правди міг відрізнити без зусиль.

— Знущаєшся? Я з тебе дурниці виб'ю, — пригрозив Троян, але Прошка зупинив його:

— Облиш. Якщо він не бажає з нами говорити, давай здамо його, куди треба, щоб по кишенях не лазив.

— У відділок потягнете? — фиркнув злодюжка.

— Навіщо у відділок? Господарці гаманця покажемо. Нехай із тобою люди розбираються.

— Не треба, — поспішно відмовився злодюжка.

Він із досвіду знав, що юрба на розправу швидка, краще, якщо заберуть у відділок. Посидиш в каталажці й вийдеш, а тут так боки намнуть, що кісток не збереш.

— Ну що, пам'ять прочистилася? Знаєш, де живе міняйло? — процідив Троян.

— Може, й знаю, — буркнув хлопчисько, багатозначно покосившись на гаманець.

— Поведеш нас до нього. Якщо не збрешеш, то одержиш кошель назад.

— Е, гроші треба б повернути, — заперечив Прошка.

— Роззяв треба вчити. Нехай тітка не ловить гав, — відрізав Троян.

Злодюжка подивився на Трояна з повагою, визнавши в ньому поважного пана: у самого ще вуса не ростуть, а зі старим розмовляє, наче зі шмаркачем.

— Поведу, якщо треба. Задоволені залишитеся, — шанобливо поклонився бешкетник.

— Тільки май на увазі, якщо обдуриш, — у голосі Трояна відчувалася нежартівлива погроза.

— Не обдурю, — пообіцяв хлопчисько.

Вони завернули у вуличку. Троян продовжував міцно тримати злодюжку за руку, не надто йому довіряючи.

— Та не втечу я. Я ж свою вигоду розумію. До того ж міняйлові зайвий клієнт не зашкодить. Усі в зиску, — вишкірився провідник.

Трояну чимось подобався цей шибеник. Такий, як він, у житті не пропаде. Його б у попутники замість рохлі Прошки. Із ним би вони швидко знайшли спільну мову, а так доводиться про усе піклуватися самому.

— А правда, що міняйло може виконати будь-яке бажання? — поцікавився Троян.

— Кажуть, — знизав плечима хлопчисько.

— Чому ж ти до нього не підеш? Невже подобається промишляти злодійством?

— Подобається чи ні, але так я сам собі господар. Нехай у кишені діра, зате можу до старості дожити. А дехто на багатство зазіхнув і щоранку прокидається в холодному поту від страху, раптом цей день останній?

— Так і ти ж не знаєш, скільки проживеш, — посміхнувся Троян.

— Скільки не скільки, а все моє. А так увесь час думка переслідує, що міг би пожити довше, так життя проміняв, — фиркнув хлопчисько.

Прошка, як ніхто інший, розумів це. До нього старість прийшла неочікувано. «Скільки мені ще залишилося небо коптити?» — подумав він, і раптом його осяяло: він же може побажати, щоб до нього повернулася молодість. Навіть якщо життя вкоротиться, з огляду на самопочуття, у нього й без того вік не довгий. Зате він хоча б трохи побуде самим собою.

Проблукавши звивистими вуличками, провідник підвів їх до бідної крамнички. У вітрині був виставлений мотлох, придатний хіба що на смітник. Троян недовірливо поморщився.

— Чи туди ти нас привів? Не віриться, щоб людина, здатна виконати будь-яке бажання, жила в такій дірі.

— А він про свою справу на кожному розі не кричить, — сказав хлопчисько й штовхнув двері.

Дзеленькнув дзвіночок, сповіщаючи про прихід клієнтів. Слідом за хлопчиськом Троян із Прошкою увійшли в напівтемне приміщення. Усередині магазинчик виглядав анітрохи не багатшим, аніж ззовні. Полиці були заставлені суцільним мотлохом. Троян уже вирішив, що хлопчисько вирішив над ними покепкувати, але тут побачив на дверях за прилавком табличку: «Будь-яка забаганка за ваші роки». Схоже, злодюжка не збрехав, і вони потрапили туди, куди треба.

— Так і бути. Біжи, — відпустив його Троян.

— А гроші? — нагадав хлопчисько.

— Свого не пропустиш, — схвально мовив Троян і кинув гаманець.

Хлопчисько на льоту підхопив його й стрілою вилетів із крамнички.

Двері за прилавком відчинилися, і звідти вийшов лисуватий дідок з округлим черевцем. Обрамлена білим пушком лисина була рожевою, як дитяча п'яточка, й надавала йому комічного вигляду. Власник крамнички з подивом оглянув відвідувачів і захитав головою:

— От тобі й на! До мене завітали відразу два дідугани й два юнаки.

Троян і Прошка здивовано перезирнулися. Начебто на п'яного дідок не схожий. Може, сам не свій, якщо в нього в очах двоїться?

— Нас усього двоє,— обережно зауважив Прошка.

— Ну, це як поглянути, — посміхнувся міняйло. — Хочете щось купити? З одягу чи з домашнього начиння? У мене ж не все тут виставлено. Ще комора від товару ломиться.

— Це сміття нас не цікавить. Нам казали, що ти займаєшся й іншою справою, — Троян прискіпливо подивився на дідка.

— Ще