Читати книгу - "Ігри долі"

Аня не могла більше лежати. Емоції брали гору. Вона сіла. Щоб якось підтримати подругу, Марія сіла позад неї. Андрій продовжував тримати Аню за руку, і вона не забирала її, навіть сідаючи, щоб собі допомогти.

Тиша запанувала у каюті. Аня перестала говорити, збираючись з думками, а Андрій з Марією уважно вслухалися у слова Ані і боялися навіть слова сказати, щоб не заплутати дівчину.

— Спочатку було все чудово, — продовжувала свою розповідь Аня. — А потім… а потім вдивляючись у воду, я, наче знала, що це уже колись робила. Чим більше я дивилася, тим більше мене пробирав страх. Чому, не знаю? … здавалося, наче вода поглинула мене. Стало важко дихати. Все тіло нестерпно боліло. Вода проникала у легені, не давала дихати. А горло пекло. Це тривало кілька хвилин, а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Тільки як прокинулася тут. Дивно, правда? — додала Аня і подивилася на Андрія.

Андрія думки літали десь далеко… у той доленосний день, коли він побачив дівчину на скалі. Його жертву, яку хотів урятувати.

Скільки сил і терпіння витратив він, виносячи бездиханне тіло дівчини і повертав до життя. Робив непрямий масаж серця і торкався холодних губ, роблячи штучне дихання. І коли нарешті вона закашляла і випустила з легенів воду, він почувався таким щасливим, що не втерпів і з радості поцілував її в губи.

Це був необдуманий крок. Порив. Але щось сколихнулося у його грудях. Невже серце? Протягом цього часу він намагався про це забути. Але ось сьогодні пам'ять знову повернула у ту мить. Добре, шо хоч Аня про це не пам’ятає. Тоді вона тільки здивовано подивилася на нього і знепритомніла.

— Андрій! — перебила його думки Марія.

Наче сонно подивився на Марію, а потім і на Аню. Вони здивовано дивилися на нього.

— Пробачте, я задумався… ти більше нічого не пам’ятаєш, — звернувся він до Ані.

Та здивувалася запитанню. Побачивши розгубленість дівчини, Андрій додав:

— Пробач, але я маю знати!

Аня задумалася: «Для чого це запитання? Я взагалі нічого не розумію і не пригадую нічого такого… хоча… було ще щось, але от що?

Аня довго мовчала, шукаючи у своїй пам’яті відповіді, і не знаходила.

У кімнаті панувала напружена атмосфера.

— Ще був голос…, — нарешті промовила Аня. — Такий далекий…спочатку власний, а потім ніжний. А ще… теплота. Ось тут.

Сказала Аня і вільною рукою туркнулася свої губ.

Марія здивовано подивилася на Аню, а згодом і на Андрія. Шукаючи у них відповіді, думала «що і коли вона пропустила».

Заговорив Андрій. Він встав. Повернувся до них спиною, а потім повернувся і промовив:

— Це все відбувалося насправді.

Дівчата здивовано на нього витріщилися, не знаючи до чого він хилить.

— Ти тонула, — звернувся він до Ані. — Я побачив тебе у бурхливому морі і витягнув на берег. Голос був мій. А тепло на твої губах було від моїх губ, коли я робив тобі штучне дихання.

— Що це може означати? — запитала Марія.

Аня в ступорі продовжувала сидіти, не зводячи здивованого погляду з Андрія.

— А те, що Аня заново пережила ту причину, яка привела її до нас.

— Ти хочеш сказати, що вона повернула собі пам'ять. Аню, ти все згадала?

Аня мовчала. Вона не розуміла, що коїться. «Так значить, це було у її попередньому житті».

— Я …я не знаю… — ледь промовила дівчина. — Я нічого не знаю і не розумію.

— Вибач, — звернувся Андрій до Ані. — Я не подумав, що таке може трапитися. Я хотів вам обом зробити приємне, а сталося так…

— Нічого страшного не трапилося, — запевнила Аня Андрія. — Маленький стрес лише на користь. Тепер хоча б якийсь спогад про минуле життя. Хоч і не дуже приємний… — додала дівчина і гірко усміхнулася.

— А ти хочеш все згадати? — запитав Андрій.

— Я не знаю… — уже понуро відповіла Аня. І її погляд опустився донизу. Вона стала розглядати свої руки.

Брат з сестрою усе зрозуміли. Ледь помітно підморгнули одне до одного, розуміючи при цьому, що час залишити їхню підопічну на самоті з власними думками.

— Ми підемо, — сказала Марія. — а ти відпочивай. Скоро ми будемо вдома.

І за ними зачинилися двері каюти.

«Будемо вдома… — повторила Аня подумки слова Марії. — Це їхній дім, не мій. Не маю я ні дому, ні роду, ні імені. Я ніхто, і звуть мене ніяк. А головне, я не впевнена, що хочу знати…. Якщо ця правда мені не сподобається?.. як потім з цим жити?…»

— Ти бачив, як змінилося обличчя Ані, коли ти запитав, чи хоче вона все згадати, — сказала Марія, коли вона з Андрієм стояли на палубі.

Вони дали указ капітану на повернення до причалу. Подорож не вдалася… і таке буває…

— Так, бачив, — після паузи промовив Андрій. — І не розумію чому?

— А я розумію, — впевнено сказала Марія.

Андрій здивовано на неї поглянув.

Помітивши німе запитання в очах свого брата, Марія продовжила:

— Як ти вже знаєш, я багато часу проводила з дівчиною. Вона була завжди сумна, небагатослівна. На всі мої запитання відповідала коротко й неуважно. Ніби говорила — відстань. Я, щоб хоч якось її розвеселити, запросила прогулятися і влаштувати пікнік. Так, от на лоні природи, вона мені відкрилася. Ти просто не уявляєш, як вона страждає! Аня переживала,